Стати на захист України в тилу: досвід мільйонів британців

Українські сили ППО - просто боги, щодня повторюємо ми. Та частота й інтенсивність російських обстрілів наростають щодня, і лише питання часу, коли у наших захисників забракне сил і ресурсів, щоб відстежувати напади окупантів. І тут кожен з нас, хто має очі й руки - може стати в пригоді. Як саме?

Наприкінці травня Україна опинилася під безпрецедентним шквалом повітряних атак. За декілька діб ворог випустив понад пів тисячі дронів, авіаційних і балістичних ракет.

Кількість цілей та інтенсивність ударів б'є рекорди. Звісно, можна ставити питання: де наше ППО, дрони, які обіцяв президент і Уряд - та лаяти американців з європейцями, вимагаючи від них нові ракети.

А можна поставити питання інакше. Чому за понад три роки великої війни ми так і не створили загальнонаціональну систему громадянської оборони, подібну до тієї, яка врятувала Британію у 1940 році? Та спитати себе: а який мій персональний внесок у захист українського неба? Бо, як свідчить історія, коли йде тотальна війна - протистояти загрозі має уся нація. І такий успішний досвід історія знає.

85 років тому, коли в небі над Лондоном з'явились перші бомбардувальники Люфтваффе, британці були готовими колективно, всією країною протистояти загрозі.

Ще за два роки до початку війни міністр внутрішніх справ Семюел Хоар ініціював програму Air Raid Precautions. Це була система громадянської підготовки до повітряних атак. Вже до 1940-го у лавах ARP було понад мільйон осіб. Це все були добровольці, які, попри підстави не йти служити у британську армію, вирішили допомагати захищати країну в інший спосіб.

Чоловіки й жінки, студенти, пенсіонери, лікарі, продавці, пройшовши відповідне тренування, чергували на дахах, у підвалах, у мобільних пунктах порятунку. Їхнє завдання полягало не в тому, щоб стріляти і збивати літаки. Їхнім завданням було допомагати армії та силам рятувальних служб. Тож кожної ночі за чітким графіком вони по черзі добровільно виходили рятувати, сповіщати, евакуювати. Ці добровольці не мали зброї. Натомість вони мали більше: відповідальність, сталеву дисципліну та любов до своїх міст і рідних.

Поруч із ними діяла інша формація, Royal Observer Corps. Хоча вона була створена ще в 1925 році, але активізували її з початком війни. Учасників називали "радарами з плоті й крові". Це були звичайні громадяни, які так само кожного дня добровільно стояли на пагорбах, дахах і дзвіницях із біноклями, візуально фіксували напрямок, висоту і кількість ворожих літаків та передавали ці дані в командні центри.

"Цивільна оборона - це коли небо стає твоєю справою", - написано на меморіалі спостерігачам ROC у Норвічі. І вони заслужили цю пам'ять. Адже саме на підставі їхніх повідомлень винищувачі RAF піднімались у небо, а зенітні гармати Anti-Aircraft Command відкривали вогонь. Без цих спостерігачів вся система британської ППО діяла б наосліп.

Ці люди мали уніформу, протигази, інструкції, мапи, ліхтарі, компаси та біноклі. Їх навчали, інструктували, випробовували в умовах, наближених до бойових. Дуже важливо, що всю цю систему координували державні та муніципальні органи влади. Лондон, Бірмінгем, Ковентрі, Ліверпуль мали свої оперативні центри ARP, які працювали цілодобово. У складі ARP працювали понад 1,5 мільйона осіб, зокрема жінки, підлітки та пенсіонери.
Підготовка стала обов'язковою для волонтерів. Для цього влада розгорнула мережу мобільних навчальних центрів, на базі шкіл та органів місцевого самоврядування.

Члени ARP і ROC. Вони проходили курси з першої медичної допомоги, орієнтування в умовах нальоту, протипожежних дій. А іспити складали, беручи участь у регулярних симуляціях нальотів.

Усіх забезпечували уніформою, засобами зв'язку, протигазами, аптечками. Найкращі волонтери отримували почесні відзнаки, підвищення та премії.
І хоча Британія витратила на організаційні заходи десятки мільйонів фунтів стерлінгів, результат був промовистий - країна встояла.

Чому я вважаю, що ми могли б імплементувати цей досвід в Україні? Тому що Україна має власну форму залучення цивільних. Добровольчі формування територіальних громад (ДФТГ). І в разі належного забезпечення, вони могли б об'єднати довкола себе громадян.

На жаль, на четвертому році війни в Україні цього не зроблено. Немає єдиної програми підготовки, яка б включала тренування, чергування, участь у моніторингу, зв'язку, світломаскуванні. Відсутнє чи законодавчо не врегульоване питання централізованого забезпечення добровольців з боку державного або місцевих бюджетів.

Але найголовніша проблема в тому, що ніхто на рівні держави не говорить людям, що вони можуть і мають долучитися до оборони своїх міст навіть без зброї. Тож у громадян на одинадцятому році війни досі немає розуміння, що захист їхніх міст - це не завдання дітей депутатів, чиновників, військових пенсіонерів, Трампа, країн НАТО чи "будь-кого аби це не я". Це насамперед - їхня особиста відповідальність. І без тотальної допомоги з боку громадян ЗСУ, які воюють на сході та півдні, дуже складно впоратись із тією повітряною навалою, яка зростає кожного дня.

Насправді це нескладно, щоб мешканці міст об'єднались для захисту своїх помешкань. Навіть без зброї могли б стати очима неба: вести спостереження, чергувати в опорних точках з тепловізорами, моніторами, біноклями, передавати координати, допомагати в розгортанні ретрансляторів, підсилювати комунікацію з мобільними групами ППО. Могли б підтримувати порядок чи допомагати ДСНС в евакуації та рятувальних роботах.

Звісно, все це потребує організації, навчання і відповідального підходу з боку держави. І так само це потребує відповідальної інформаційної політики з боку держави. Це має бути повноцінна агітаційно-пропагандистська кампанія.

В умовах, коли ми живемо у постійній загрозі з неба, чи не єдиний механізм протистояти цьому - залучення мільйонів небайдужих українців до оборони своїх міст. І не варто казати, що для цього в Україні немає людей. Ці добровільні функції могли б виконувати чоловіки, які мають бронювання або відстрочку від мобілізації, студенти та особи, яким ще не виповнилось 25 років. Також їм можуть допомагати жінка та пенсіонери.

Звісно, сидіти раз на тиждень вночі з прожектором та біноклем важче, ніж критикувати всіх у соціальних мережах. Але так точно більше шансів захистити свій будинок.

Тож не перекладаймо відповідальність за безпеку на інших. Історія підказує: найкраще ППО - це громадянин, якому не байдуже. У 1940-му Британія вижила не лише завдяки літакам Spitfire, а й завдяки мільйону людей, які сказали собі: "Це моє небо, моя країна, моє місто і я їх боронитиму".
Україні час зробити так само.

Gazeta.ua