Шевченківка, Шевком - і державна зрада

Щоберезня, вже традиційно, Україна бадьоро наступає на улюблені граблі - вручення Національної премії України ім. Тараса Шевченка. Ламаються віртуальні списи, бризкає словесна кров, навсібіч летять іскри від ударів цифрових мечів. Цьогоріч - сварка сягнула нових висот морального дна: Шевченківський комітет звинувачують у держзраді. Хто, кого, за віщо?

Значна кількість заходів із вшанування Тараса Шевченка у столиці відбувається біля пам'ятника Кобзарю, що навпроти червоного корпусу університету. А от доля пам'ятника, історія його встановлення 1939 року відома далеко не всім. На жаль, бо вона є показовою та ілюстративною, накладається на наше сприйняття генія Шевченка сьогодні, на те, як його вшановуємо. Та і взагалі - на наші оцінки ситуацій та процесів у суспільстві.

Відкриття пам'ятника авторства Матвія Манізера та архітектора Євгена Левінсона було приурочене до 125-річчя від дня народження поета. Але, процитую тут одного зі знакових дослідників життя і творчості Шевченка Віктора Жадька, "первісний варіант пам'ятника був інший, цікавіший за образним вирішенням, динамічніший, пластично виразніший. У постаменті мала бути барельєфна композиція на тему поеми "Гайдамаки"; твір стояв готовий для відливання у бронзі у майстерні Манізера в Ленінграді, втрутилося більшовицьке керівництво на чолі з заступником голови РНК СРСР Лазарем Кагановичем".

Скульптору наказали зняти сцену з гайдамаками, а постать Шевченка переробити так, щоб поет виглядав "засмученим". Тому, що повсталих гайдамаків і динамічну постать Кобзаря можна трактувати як "протест українського селянства проти колгоспного ладу і навіть проти радянської влади". Лазар Каганович "порадив" Манізеру зробити постать Шевченка із закладеними за спину руками, на які повішено важкий одяг, і щоб голова була опущена. Тому скульптор змушений був спростити і примітивізувати пам'ятник - саме в такому вигляді маємо можливість споглядати монумент сьогодні. Не виконати "поради" совєцького керівництва у ті роки було просто неможливо.

Але такі "поради" стосувалися не тільки пам'ятників. Такий підхід був і до вивчення творчості Тараса Григоровича у школах, ВНЗ… Так популяризували його на сценах закладів культури, а відтак і на телебаченні. "Кобзар" редагували, а окремі твори просто вилучали з нього.

За десятиліття молодий, енергійний, веселий, успішний чоловік, улюбленець жінок, знавець та шанувальник тогочасної моди, який на літературні та академічні зібрання приходив у дорогих білих лосинах, хлопчик-кріпак, що завдяки щоденній праці та наполегливості виріс до академіка… Саме цей непосидючий бунтівник перетворився у свідомості українців на засмученого і сердитого діда у кожуху і важкій шапці, яка ще більше нагинала його голову до землі. Саме цього прагнули вожді російсько-комуняцької окупації України. І мети своєї досягли.

Бо все, що ми чуємо у ці дні на читацьких конференціях, конкурсах юних декламаторів, у виступах авторитетних людей, усе може викликати тільки відчуття безвиході, всесвітнього суму, безнадії, апатії, розпачу… Тобто, у сприйнятті батька нації, лідера бунтівних революційних думок, будителя національної свідомості, гідності та сподівань народу ми не можемо до сьогодні вирватися із совкових рамок, що їх нам установив ще Каганович під керівництвом комуністичної партії та особисто товариша Сталіна.

Комуністична ідеологія та совковий спосіб життя виявилися настільки живучими, що проявляють себе навіть через 35 років після виходу із тієї системи координат. Вони впливають не тільки на сприйняття українцями Шевченка та його творчості, але і змушують використовувати ті самі методи в оцінці сьогодення та багатьох явищ у суспільному житті. Свою совкову сутність публічно демонструють навіть відомі люди, представники академічної науки, письменники… Як, наприклад, Михайло Наєнко.

Кожного року лакмусовим папірцем, який проявляє рівень червоного кольору комунізму у нашій духовній сфері, є Національна премія імені Т.Г. Шевченка. Ось і теперішнє її вручення викликало бурю емоцій. Не просто бурю - ураган. "Жах, жах і ще раз жах!", "Це якесь паскудство! Замість того, щоб нагородити достойних, премію дали за москальський дух, за кацапські матюки!", "Я не можу сприйняти такої деградації!", "Це плювок на Шевченка і премію!", "Ганьба!", "Боже мій праведний!.. Якийсь шизотрампізм , маскопсихоз - це пандемія 21 століття?"… Ось так фейсбучна частина нашого суспільства реагує не на всіх лауреатів, а конкретно на Юрія Іздрика.

Переконаний, що 99% із цих коментаторів жодної книги пана Іздрика не читали, а висновки зробили із упереджено висмикнутих із контексту цитат. Знову совкове: "Я Солженіцина не читав, але засуджую!". Та це тільки незначна частина цієї тусівки, бо інша частина безпосередньо брала участь у формуванні книги "Колекція", за яку лауреат і отримав премію - до збірки увійшли тільки ті вірші, які були опубліковані у мережі і кожен із яких отримав не менше ніж 600 вподобайок. А всі ж публікації з осудом та злістю на адресу нового лауреата не наберуть і сотні лайків.

Кілька місяців пройшло від часу висунення творів на здобуття Національної премії, а щодо пропонованих кандидатур і творів майже ніхто не висловився публічно. Таке враження, що всі сиділи і чекали, потираючи руки: ось Комітет схибить і тоді ми їм покажемо. Бо ми завжди праві, бо ми - більшість, ми не можемо помилятися. Іншими словами - ми партія більшовиків.

Апогеєм усього цього совєцького маразму стала публікація відомого професора, у якій він не просто констатує, що "Шевком на шляху до державної зради", але і закликає покарати усіх, хто думає інакше, ніж комуністична більшість. Бо якщо Премію цього року "присуджено за графоманські твори з рашистським ненормативом, то це державна зрада. … Отже всьому Шевкому слід висловити підозру у державній зраді і присудити розстріл із шевченківської рушниці, за сучасним законодавством - довічне ув'язнення." Саме такий вердикт висловив пан вчений. Пора Комітету сушити сухарі.

Як на мене, то справа зовсім не в тому, що Юрій Іздрик подекуди вживає ненормативну лексику. Наше "пуританське" суспільство є таким лише показово, а, оцінюючи політичний чи матеріальний стан у державі, мало хто втримається від "рашистської" термінології. Подвійна мораль - це теж наслідок соціалізму. Справа в тому, що Комітет не виправдав сподівань більшовистської, ой!... більшої частини суспільства, яка бачила на троні іншого кандидата. Та… Таке буває. Нині доля всміхнулася одному, завтра всміхнеться іншому. Бо всі, хто дійшов до фіналу, достойні найвищої нагороди України - Національної премії імені Т.Г. Шевченка.

PS. Враховуючи гіркий досвід колег-письменників, змушений заявити: я не толерую вживання ненормативної лексики в літературі. Я за те, щоб письменники такого рівня тримали планку, були еталоном. Особисто я при проявах гніву чи незадоволення в оцінці ситуації використовую тільки українські слова. Іноді - закарпатські. Крім того, я переконаний, що в українські шкільні підручники потраплять тільки "правильні" твори Юрія Іздрика.

Gazeta.ua