Демарш Кадочнікової: тіні незабутого "совка"

Нині трапляється стільки божевільних і тригерних подій, що запам'ятати кожну - ой, як складно. Але пам'ятати - важливо. Щоб домагатися справедливості і покарання. Щоб через нашу забудькуватість "рускій мір" знову не виліз на українські екрани, сцени, телебачення. А він уже намагається це зробити - зокрема, й через таких "зірок", як Лариса Кадочнікова

Нарешті ми дожили до того часу, коли ні заборонених тем, ні тотальної цензури у ЗМІ, ні переслідувань та судів за критичні обґрунтовані матеріали чи за висловлену відкрито позицію автора вже нема. Є багато видань, які публікують на своїх сторінках матеріали із вказівкою-застереженням "Позиція автора може не збігатися з позицією редакції". Серед усього іншого у пресі торкаються і пікантних тем, яких раніше навіть не озвучували, яких боялися. Особливо це вражає тих читачів, хто виріс і сформувався у Совєцькому Союзі, де політикою могли займатися тільки комуністи, а сексу не було взагалі.

Ці люди, представники глибокого і безнадійного совка, навіть на самоті відводять очі від екрану коли там показують відверті сцени, навіть по Інтернету бояться замовити такі книги, як "Внутрішня історія. Anus. Несподівані відкриття" К. Рашиді та Ю. Бергланд чи "Кінчай. Твоє право на задоволення" Лорі Мінц. Бо у першій, ви собі уявити не можете - там пишуть не просто про дупу, а про її епіцентр, про анус. Жах жахезний! Спаси Господи! А в другій - це просто немислимо... Про жіночий оргазм! Свят-свят-свят!!! Тьфу-тьфу-тьфу! Через ліве плече.

Та скільки б і хто б так не говорив та не чинив спротив - свободу і прогрес не зупинити. Книги виходили і виходять, преса публікувала і публікуватиме, у кіно показували еротичні сцени і будуть показувати. Мало того, скоро у нас легалізують фільми для дорослих, а повій офіційно реєструватиме податкова служба і вони платитимуть податки. І ті гроші підуть на освіту, медицину, соціальне забезпечення навіть тих, хто цього не сприйме ніколи. Та від грошей і допомоги при цьому не відмовиться.

Але… Ми не були би собою, якби щось не вигадали і не створили проблеми на порожньому місці. Залишки совкового мислення, спадок імперії зла та брехні дають про себе знати так часто, що ми цього навіть помічати не встигаємо, не те щоб усвідомлювати та осмислювати. Наприклад, багато засобів масової інформації відмовляються тепер публікувати матеріали щодо функціонування української мови під приводом, що це надто делікатне питання. Бо ж, бачите, багато наших воїнів на передовій спілкуються не українською.

Та хіба ж хтось має претензії до наших захисників? Вони добре роблять свою справу, рубають голови дракону "руського міра", нищать окупантів і не виступають публічно мовою ворога. Тобто, закону не порушують. Автори ж матеріалів про українську мову в українській державі говорять зовсім про інше - про захист не територіальних, а духовних та культурних рубежів Вітчизни, що дуже і дуже важливо. Щоб ви зрозуміли, наскільки небезпечно замовчувати це питання в умовах гібридної війни, - продемонструю на прикладі.

Уже цього року, на самому його початку, у всіх соціальних мережах, зокрема й на фейсбуку, почали активно поширювати фрагмент із виступу диктатора Путіна на одному із їхніх форумів. Ролик стосується російської мови в Україні та світі. Причому поширюють цей ролик навіть українські націоналісти, бо він дуже красномовний і для мислячих людей показує, звідки саме йде реальна загроза для нації та держави.

Суть висловлювання Путіна, у моєму майже дослівному перекладі, така: "Ось ви говорите про російську мову як про зброю. Але так говорити не можна. Бо якщо ми будемо мову прирівнювати до зброї, то її і сприймати будуть, і з нею і боротися будуть, як зі зброєю. Нам це не потрібно. Ми маємо говорити про російську мову, як про м'яку силу, яка робить свою справу". При останніх словах він хитро усміхнувся. Маючи на увазі, певно, що м'яка сила не просто ставить маркери, але і будує асфальт для російських танків.

Переважна частина мислячого українського суспільства сприйняла ролик адекватно. А сепаратистськи налаштовані проросійські громадяни отримали від свого лідера сигнал. І перший прояв ненависті до всього українського, у першу чергу до нашої мови, прозвучав не з рота регіонала Бойка чи когось із поплічників Януковича-Медведчука, а від Народної артистки України Лариси Кадочникової. На церемонії вручення премії Параджанова вона публічно перед телекамерами та багатьма глядачами відмовилася говорити українською. Чим порушила Закон України про державну мову. Не просто порушила - зневажила і Закон, і нашу владу на чолі з президентом, які цей закон прийняли і підписали, і всіх українців разом із Україною. Ця акторка повторила наратив московської пропаганди про те, що мовне питання - це дурниця чи дрібниця, головне, щоб ми поважали і любили один одного. Тобто, щоб ми поважали наших ворогів. Бо "какая разніца…".

Але я тут хочу поговорити не про делікатне мовне питання. Не про порушення Закону і оплески кількох десятків "совків" цьому порушенню, оплесків, які прозвучали в повній залі. Мене нині турбує інше, теж делікатне, як виявляється, питання - питання покарання за порушення Закону. І чи буде воно взагалі? І коли? Чи аж тоді, коли Кадочникова виїде на свою історичну батьківщину в Москву, чи раніше, коли тільки спакує свої валізи? Бо часто у нас судять заднім числом, даючи спочатку можливість злочинцям утекти. Саме так довго вирішувалося питання про позбавлення звань і нагород Ані Лорак та інших любителів диктатури та особисто Путіна - рішення по них було прийнято лише у листопаді 2024 року.

І ще одне. У своєму виступі госпожа Лариса заявила, що вона багато зробила для України. Настільки багато, що має тепер право зневажати нашу землю, націю, культуру, мову. Подивимося, а що саме вона зробила для України?

Сформувалася вона як актриса і як особистість у Москві, граючи у театрі "Соврємєннік". Переїхавши до Києва, пішла працювати у театр російської драми імені Лесі Українки. Совєцька влада була настільки цинічною, що цей розсадник ідеології ворога, центр пропаганди російського театру в центрі нашої столиці назвала іменем нашої геніальної Лесі. Та від одного спогаду про імення Українка їх пересмикувало. Але вони пішли на це. Бо свідомі українці не сприйняли би просто і легко "театр російської драми" у себе під носом, а ім'я Українки їх трохи заспокоювало.

Так от, саме у цьому центрі російської культури, мови та "руського міра" і пропрацювала усе життя Лариса Кадочникова. Усе життя пропагувала чужу нам культуру та мову. За шістдесят років життя у нашій столиці, на нашій землі, у нашій державі, яка дала їй усе, яка уже в часи Незалежності нагородила її Шевченківською премією (1991 р.) та присвоїла звання Народної артистки (1992 р.), вона навіть не вивчила мови нашого народу. А роль Марічки у фільмі Параджанова "Тіні забутих предків", яку десятки наших дівчат зіграли би краще, вона грала російською. Її потім озвучувала інша актриса. То що саме ця бабуся зробила для України? Чи вона весь цей час працювала на благо іншої держави?

Війна - це період переоцінки цінностей та перегляду багатьох своїх суджень, частина яких базувалися, зокрема, і на совєцько-російській пропаганді. Може, нам варто вже подивитися під іншим кутом зору на багато речей. І переглянути, нарешті, списки Народних артистів України та багатьох позбавити цих звань? У тому числі і Кадочникову. Її звання Лауреатки Національної премії імені Т.Г. Шевченка їй теж не личить. Бо хіба може людина із такими званнями і титулами так зневажати один із символів держави - її мову?

Сьогодні, коли вороги мають тимчасові успіхи на фронті, особливо важливо не зволікати, а оперативно приймати рішення щодо сепаратистів, корупціонерів, порушників Закону про мову та всіх інших злочинців, які своїми діями не тільки послаблюють країну, але і нищать довіру до її Конституції. Що вкрай небезпечно для нашого майбутнього.

Gazeta.ua