Українська комедія (не) проти російської пропаганди

Патріотичний - значить, погано знятий? Україна й так програє Росії інформаційну війну. Хоча б за обсягами фінансових вливань, які Кремль спрямовує на пропаганду, зокрема - й через кіно. Де вітчизняні фільми й серіали про наш героїчний (а це правда) спротив? На часі - іронічні комедії?

Рік 2022-гий. Рота мобілізованих із Донецька вирушає штурмувати Маріуполь у складі російської армії. Всі вони ще вчора були цивільними, але коли батьківщина в небезпеці - взяли зброю до рук і, звісно, перемогли "укронацистів" та "жидобандерівців". Ось короткий опис сюжету нового російського серіалу "Резервісти", і це не перший продукт такого штибу уродженця Донецька Володимира Аграновича. Як можна дізнатися з російських пропагандистських ресурсів, сей творець уже раніше склепав інший серіал подібного штибу - "Мобілізація".

До всього російського і проросійського, особливо в царині культури, можна й треба ставитися з сумішшю ворожості та огиди. Але ось що каже згаданий вище російський кінороб: "Кіно зараз - культурний фронт, найсильніший інструмент впливу на людину. Тому якщо сьогодні не знімати патріотичні фільми, то люди дивитимуться фільми, зняті іншими". Знаєте, в чому тут смуток-журба? Те саме, буквально слово в слово, говорять українські кінороби. Причому давно - і, нажаль, без особливого успіху. Їх не чують. І закрадається підозра: всякого, хто думає, пише й говорить так само в Україні, скоро записуватимуть до ретрансляторів російської пропаганди. Інакше не поясниш, чому у нас не вмикають "отвєтку".

Україна впевнено програє на інформаційному полі бою. Попри ледь не щотижневі представлення чергових реалізованих медійних, документальних та навіть ігрових проєктів, автори яких впевнено заявляють: ми працюємо, ми активно протидіємо, ми навчаємо критичному мисленню тощо. А є цілком собі проукраїнські, наділені критичним мисленням ютуб-блогери, котрі на другому з половиною році масштабного вторгнення досі записують відео російською. Вони щиро вірять у свої можливості достукатися до російської аудиторії та просвітити її.

Побоювання пропагандиста Аграновича марні. Люди - вочевидь він має на увазі росіян, - не будуть дивитися патріотичні фільми, зняті іншими. Бо "інші" їх або не знімають, або знімають не для російської аудиторії. Та й постає досить логічне питання: невже треба напружитися, відкинути й відкласти до кращих часів усе красиве й корисне на всім світом почати виробляти продукт спеціально для росіян? Чим вони такі особливі, що для них треба працювати?

Це ж було вже! Ну, не зовсім це і зовсім не для росіян, швидше про сегментацію. Від початку російського вторгнення на Донбас у 2014 році запрацювали різні підкріплені грантами волонтерські програми обміну. Мешканців Донбасу, переважно з неокупованих територій і переважно школярів різного віку, хоча й дорослих теж, цілеспрямовано возили на Західну Україну. Чи то на літні канікули, чи на Різдво, аби "зросійщені" дивилися і вчилися, як правильно жить і святкувать. Навзаєм мешканців західних регіонів, хоча київські команди теж, адресно возили на Донбас із просвітницькими місіями. Але чому б черкащанам не поїхати за таким принципом на Поділля, а поліщукам - на Полтавщину чи Буковину?

Виокремлення певної спільноти, зокрема регіональної, із загального контексту країни, а в ширшому розумінні - хоча б такої бажаної для нас Європи, до спільного знаменника не призвело, спільних цінностей не додало й не вивело формули розуміння, який саме масовий патріотичний продукт потрібен не якійсь частині України, а громадянам у цілому. Тим часом у держави-агресорки з таким розумінням, як бачите, проблем не було, нема й не буде.

Пояснення цьому - не в особливостях диктатури й демократії. Коли авторитарні режими вимикають мозок та виховують автоматично згодних із генеральною лінією партії, а демократії - постійні дискусії й що далі, то складніші способи домовленостей та консенсусів. А найперше у відчуттях того, яке видовище пропонувати тут і тепер тим, хто попри війну його потребує. Які історії щодня треба розповідати і при цьому не боятися звинувачень у тому, що ось тут, тут і тут ми копіюємо російські пропагандистські методички.

Від початку російського вторгнення десять років тому українське кіно та серіали мали невеличке вікно можливостей виробляти продукт, котрий згодом знецінили словом "патріотичний". Саме так, знецінили. За такою ж схемою знецінені значення вже отримали слова "потужний" та "незламний". Ну і фотосесії у вишиванках різного фасону, якими ілюструють публікації про чергових викритих корупціонерів-хабарників. На підсвідомому рівні закладається: от вбрав ти вишиванку - значить, рило в пуху.

За аналогією, "патріотичним" на різних майданчиках почали іменувати фільми й серіали іншої якості, ніж стрічки для фестивальних аудиторій. Причому знімалося багато й різного, якість здебільшого лишала бажати кращого. Проте під збільшувальним склом опинялися ті стрічки, в яких навіть не на першому, а на другому плані з`являлися військові персонажі, фоном згадувалася АТО та загалом йшлося про недавню українську історію в контексті протистояння українців та росіян, українського й російського. Їх, незалежно від якості, таврували "патріотизмом", усі гамузом іменували спекулятивними й тим самим маргіналізували.

Ще раз. Те, що в Росії поставлено на потік та успішно працює на користь їхньої агресії проти України й загалом демократії, в Україні визначено маргінальним, принципово неуспішним і загалом таким, від чого аудиторію - за чиїмось рішенням, - тригерить. Тож після 2018 року вікно, через яке заходив вітер патріотичних, без лапок, змін, було зачинене. Як менеджментом приватних медіагруп, так і на вищому, державному рівні. Патріотичні проєкти відхилялися відразу. Існувало негласне розпорядження зосередитися на комедіях.

Новий шанс український патріотичний кіно-телепродукт отримав уже з другої половини 2022-го. Спершу приватним та іноді копродукційним коштом, а в 2023 році - і державним, запустилися довгі й короткі серіали на воєнну тематику. Серед них чимало героїчних, пафосних, відверто слабеньких та з помітними навіть не фахівцям крихітними бюджетами. Проте важливо, що ставка робиться не на російську аудиторію, яку треба перевиховати й перепрошити, та не на західну, яка пропонує в рази якісніший контент через наявність індустріальних потужностей тяглості традицій. Це чергова спроба переходу з кількості в якість та роботи виключно із внутрішньою аудиторією. Адже час нарешті зрозуміти: у Росії ширша аудиторія за периметром поребрику є - а в України нема.

І зараз вікно можливостей зачиняється значно швидше, ніж у перший раз. Якщо тоді протрималося від 2015 до 2018 року включно, зараз є побоювання, що наступного року патріотична лінійка згорнеться. Ні, виробництво поволі розвивається й навіть бюджети на дрібку зростають. Просто кіно і серіали про те, як українці боряться й перемагають, поступово заміщують так звані "іронічні комедії". Виявляється, на них, за чиїмись висновками, є попит. Гаразд, нехай би за сюжетами таких комедій українці, від малого до старого, від фронту до тилу виявляли російську агентуру та загалом висміювали ворога. Ні, фокус у тому, що воєнна тема знову має зникнути. Бажано не згадуватися навіть на фонах. Людей дратує, вони втомилися.

Комедія - найскладніший жанр. Патріотичну історію можна зіпсувати пафосом, але можна врятувати контекстом. Комедію не врятує нічого, адже гумор, як і іронія - дуже індивідуальне сприйняття. Колись Лесь Подерв`янський, якого запросили в журі фестивалю гумору на Закарпатті, казав мені свої враження: "Найгірше - це коли тебе старанно намагаються насмішити. Я не люблю, коли люди жартують. Гірше за погані жарти нема нічого". Не знаю, якого експерта ще треба процитувати для повнішого розуміння проблеми. Несмішний гумор націю не об`єднає і не консолідує. Недорогі патріотичні серіали - теж. Проте в них усе ж таки більше шансів закріпити правильні смисли. І якщо таке кіно для Росії - вдосконалення власних широких мас, Україна теж мусить думати про створення та вдосконалення подібної зброї.

Gazeta.ua