Рожеві поні Заходу в омані "соціалістичного раю" СРСР

Нобелівського лавреата Джона Стейнбека складно звинуватити в тупості або сліпоті. Тоді чим можна пояснити його ірраціональне замилування "миром і дружбою народів" в СРСР?

Працюю зараз над фільмом про багаторічну засліпленість Заходу щодо Росії, прочитала на вихідних "Російський щоденник" Джона Стейнбека і фотографа Роберта Капи. Це відомі подорожні нотатки з їхньої поїздки до Москви, Сталінграда, України і Грузії.

Не найкраща книжка Стейнбека, навряд, чи ви прочитаєте її цілком, тому переповім дещо стисло для тих, кому такі нотатки такі ж цікаві, як і мені. Паралельно процитую кілька звітів НКВД щодо цього візиту. В "Російському щоденнику" найцікавіші риси й деталі того часу, тодішній спосіб мислення американців, головне, і чекістські методи роботи з потенційними "корисними ідіотами".

Стейнбек не раз бував в СРСР і до, і опісля (в Україну повернеться ще у 1963 році, уже нобеліатом, зустрічатиметься з шістдесятниками, Вінграновським, Гончаром, Корнійчуком, є спогади про це), але ця книжка саме про 1946 рік. "Російський щоденник" - це "опис приватного життя російських людей". Дуже доброзичлива і поблажлива до СРСР книжка.

Для Стейнбека радянські республіки - це, звісно, "народи Росії". Він хоч і описує українців як "окремий вид слов'ян" з окремою мовою та характером (українці веселі, усміхаються, жартують, ходять з розправленими плечами і не сутуляться на вулицях, як росіяни), але в наступному абзаці пише "українці, як у всі росіяни, вірять у таке-то" Ну ок, в тогочасній оптиці і світогляді Стейнбека все зрозуміло. Кумедніше з грузинами. Стейнбек описує цей "гордий, одухотворений, красивий народ Росії", райську природу і каже: недаремно ж кавказці мусили обороняти свою землю протягом століть, багато хто на неї зазіхав! Хто саме зазіхав, від кого обороняли, як грузини стали "народом Росії" - не уточнюється, але описується як повна гармонія і дружба.

Очевидну радянську цензуру і стеження Стейнбек сприймає з іронією і навіть жалем, що, через заборони іноземні журналісти не можуть прорекламувати плюси радянського життя. Тобто він, звичайно, бачить релігійне поклоніння Сталіну і Леніну, але сприймає це як природне бажання людей, можливо, як ілюзію, аберацію, але все ж природну. "Якщо Сталіна так вшановують за життя, то що ж буде після його смерті", - вигукує Стейнбек на батьківщині Сталіна у Горі, де люди побожно зберігають на пам'ять бутони троянд з його подвір'я.

Американці трохи насміхаються з пропагандистської п'єси Сімонова про США, називають приставленого чекіста "злим гномом", але все це скоріше із симпатією і бажанням "порозуміння між народами".

У Києві Джона Стейнбека і його фотографа беруть під опіку "милі люди", співробітники Всесоюзного товариства культурних зв'язків із зарубіжними країнами (ВТКЗ щільно співпрацювало з НКВД) та "перекладачі і письменники". Серед письменників, що, ясна річ, суто випадково опинились поруч зі Стейнбеком - Олексій Полторацький. Той самий Полторацький, який писав наймерзенніші пасквілі на колег, "епітафію на могилі фашиста" Остапа Вишні, доклався до його арешту. Пізніше Василь Стус назве Полторацького поруч із Шамотою тими, хто роками займався "літературним вандалізмом". Ще один літератор - відомий "драмодєл" Олександр Корнійчук, голова Спілки письменників. На фото це якраз Олександр Корнійчук бере Стейнбека у залізне кільце обіймів.

Стейнбек зафіксував дві розмови з Корнійчуком. В одній Корнійчук нарікає, що у лондонському Гайд Парку побачив фотографії Рузвельта і Шарля де Голля, а от Сталіна не побачив, і дуже засмутився. А в другій Корнійчук обурюється, що в радянських людей беруть відбитки пальців на американському кордоні, а в британців не беруть.

Стейнбек детально описує обід у домі Корнійчука і детально перераховує наїдки, що приготувала його дружина Ванда Василевська: "Їжа складалася з баклажанної ікри, дніпровської риби, приготовленої в томатному соусі, дивних на смак фаршированих яєць і старки - жовтуватої горілки з тонким смаком. Потім подали міцний бульйон, смажених курчат. Потім були пиріг, кава, лікер, і, нарешті, Корнійчук виклав… сигари в алюмінієвих футлярах".

Отже "радянські друзі" годували, напували, бавили, кружили американських гостей безперестанку (у книжці безконечні описи їжі, напоїв, частувань, меню московських і київських ресторанів, танців, музики, народних гулянь, авіашоу, футбольних матчів, курортів, тощо). Паралельно до всього цього НКВД отримує від милих друзів Стейнбека і Капи зміст усіх їхніх розмов і візитів. У секретних документах так і сказано: "забезпечені щоденним агентурним і зовнішнім спостереженням".

Смішно читати текст Стейнбека про панчохи перекладачки чи поганенький джаз у московському Метрополі і одночасно заглядати у документи НКВД, щоб побачити їхній опис подій. Ось, наприклад, Стейнбек хоче потрапити на сталінградський тракторний завод і показати "символ оборони Сталінграда і його мужніх робітників у металевих шоломах", чекісти доповідають про спробу промислового шпіонажу.

Стейнбек описує повоєнний зруйнований Київ. Є фотографії руїн Хрещатика, Успенського собору Лаври: "усе це зробили німці із їхньою культурою", - переказує Стейнбек радянську версію підриву центру міста. Американцям показують гіпсовий проєкт відбудови Києва, Стейнбек захоплено пише про те, що за кілька років, як тільки закінчать розгрібати завали, столицю радянської України відбудують із білого мармуру! "Все буде сяяти навколо білосніжним мармуром, уявляєте?"

Стейнбека і Капу вражає колгосп імені Шевченка у Лютіжі на Київщині. Він описує чисті хати селян, гостинність, жарти колгоспниць з сяючими обличчями, смачну їжу і навіть шампанське, яке приносить дорогим американським гостям сільський дядько. Це варто процитувати, бо це ж 1946 рік, серпень, посуха, масова показушна відправка українського зерна та продовольства у "країни соціалістичного табору", конфіскація продуктів у селян, початок Голоду 1946-47 рр в Україні. Стейнбек описує обід у селі на Київщині так:

"Нас запросили до столу. Український борщ, до того ситний, що ним одним можна було наїстися… Яєчню з шинкою, свіжі помідори і огірки, нарізану цибулю і гарячі плоскі житні коржі з медом, фрукти, ковбаси - все це поставили на стіл відразу. Господар налив у склянки горілку з перцем. Потім він покликав до столу дружину і двох невісток, вдів його загиблих синів. Кожній він простягнув склянку водки… Чоловік … встав і випив за пам'ять Франкліна Делано Рузвельта". Потім була ще одна вечеря о другій ночі, так само ситна і щедра.

Є момент, де Стейнбек описує старовинну ікону у селянській хаті під Києвом: "Видно, що ікону довго зберігали, закопавши у землю. Звісно, що переховували від німців". Така свята простота і наївність присутня у кожному розділі книжки. Стейнбек пише: нам скажуть: "совєти влаштували вам показуху". Так, українські селяни справді влаштували нам показуху! Прибрали у хатах, вдягли чистий одяг, принесли їжу і вино. Але таку показуху влаштували б і американці, так зробили б і мешканці моєї Каліфорнії".

А от у звіті чекістів, Стейнбек у колгоспі Шевченка виконував роль розвідника. Тут уже колгоспний шпіонаж: "Перебуваючи в Радянському Союзі, Стейнбек вивчав політичний настрій народу і, мабуть, сільськогосподарський потенціал СРСР". Цікаво, що Стейнбек лишається з думкою, що все погане в Україні зробили винятково німці. Наприклад, взяли і вирубали всі плодові дерева. "Що в голові у цих садистів?" - запитує Стейнбек у чекістів, які добре знають, що дерева вирубані внаслідок сталінського податку на кожне плодове дерево і кущ.

Інший цікавий момент. У Батумі американцям показують санаторії, які розміщуються у розкішних палацах. Стейнбек пише, що, потрібно бути дуже обережним у питанні чиї це палаци (треба розуміти, у кого їх відібрано радянською владою), а отже "варто писати лише те, що нам розповідають".

Є смішний епізод з доповіді співробітника НКВД Хмарського, який супроводжував американців. В СРСР добре знали роман Стейнбека "Грона гніву" про важку долю американських фермерів часів Великої депресії, ним совєти ілюстрували жахи капіталізму. Очевидно, завдяки романові автора й пустили до Радянського Союзу.

Хмарський розповідає, як вони вчергове напоїли Стейнбека і почали переконувати в жахливому становищі пригноблених класів в США. "На противагу своїй звичайній стриманості, Стейнбек розпалився і почав доводити, що в Америці класів не існує. Товариш Полторацький відповів йому на це, що він судить про Америку за кращими книгами самих американців, зокрема за книгою самого Стейнбека "Грона гніву". Стейнбека цей аргумент застав зненацька. Він невиразно пояснив, що там показана частина Америки, яка насправді набагато більша і складніша". Тут уже мені самій дуже захотілось стати fly on the wall або хоча б перекладачкою і побачити цю ситуацію в реальності, думаю, що я б не стрималась і розреготалася.

Є версія, що з цієї поїздки, нібито почалась співпраця Стейнбека з ЦРУ. Але то вже зовсім інша історія.

Оригінал