Армійська муштра: чому для України це вже атавізм

Чи мають бійці боятися командира? Що більше важить під час війни - уміння бездумно підкорятися чи приймати самостійні рішення на полі бою?

От що мені цікаво про цю нашу війну. Міністр внутрішніх справ розповів журналістці, як його в 1989-му році привчили до дисципліни методом заправляння ліжка по кантику і наскільки це важливо для боєздатності. Народ рже. Але деякі громадяни кажуть - хвилиночку! Адже таке саме є в усіх арміях світу! І в американській теж є затяги! Це привчає до покірності, дисципліни та чіткого виконання наказів.

Свята правда. Таке є в усіх арміях світу. І в усіх арміях світу це вже є атавізмом. Просто вони про це ще не знають, а ми вже мали б. Тут в чому річ. Весь цей інтимний масаж мозку, як і стройова підготовка, був створений з єдиною метою: перетворити різношерстний натовп (себто, призовників) на стрій бездумних та безстрашних роботів, готових вбивати та вмирати за командою.

Але ж це вже не в приорітеті. Бо потрібний не стільки стрій слухняних бовванчиків, що панічно бояться командира, скільки група кваліфікованих та відповідальних бійців.
Звісно, срачу ніде не місце, армія не виняток. Але ми вже не бриємо голови, щоб у солдатиків вошей не було, не мотаємо портянки, і не ходимо пруським стройовим кроком, окрім як на парадах. Бо вже не треба.

Так от, підбивати ліжка по кантику вже теж не треба. А ще не треба оглядатися на інших там, де нас вже саме життя змусило розуміти глибше за них. Слід вже визнати, що в нас війна, якої світ не бачив вже з три покоління, тому власний досвід часто важливіший за чужі традиції. Так буває.

Оригінал