Захід збирається розіграти карту припинення війни

Знаю, це все така огидна перспектива, що і думати нудотно. Не заздрю тим, хто буде змушений діяти в цьому напрямку – об цю перспективу може розбитись в друзки найблискучіша політична кар'єра

Відомо, що коли багато разів повторювати слово "цукор", то у роті солодко не стає. Натомість ми так часто і натхненно повторювали зворот "ми і наші західні партнери", що самі у це повірили, і тепер із певним подивом виявляємо, що не всі так думають, як ми. А партнери не хочуть партнерувати як слід.

Журнал "Тайм" написав, що Зеленський розлючений на західних партнерів, що вони не дають стільки зброї, скільки ми просимо, і взагалі ведуть свою політику. А вони і не дають. І про НАТО вже ніхто не згадує. Он знову підштовхують нас до перемовин у війні. Партнери, так ся не робе!

Але ситуація, яка ближча до правди, полягає у тому, що наше "партнерство" ситуативне і перебуває у парадигмі радше донор-реципієнт. Чи може пацієнт, який лежить на операційному столі, називати хірурга, котрий його рятує – партнером? Та може, звісно, але що це змінить. А якщо хірург візьме і відріже ногу, щоб врятувати життя і організм – тоді хто він? Партнер чи зрадник, який злив хворого?

Так, весь 2022-й українська медіасфера малювала топових західних політиків великими друзями Зеленського і України. Дуда обіймає, Макрон на вайбер скидає привітання зі Спасом, Джонсон їзде ледь не кожні вихідні в гості. Байдену літати далеко, то він лише дзвоне на скайп.

Але 2023-й раптом показав, що любі друзі (с) – насправді просто стратегічно мислячі раціональні політики без вигаданих нами сантиментів, котрі пильнують інтерес своєї країни і свій персональний. І це, зрештою, нормально. Ненормально розводити панібратство там, де його немає. Заходу невигідно дозволяти Росії перемогти, бо це порушить складену рівновагу у світі. І світ може пройти точку біфуркації, після якої все стане зле. (Знаю, ви ненавидите цей термін, я теж, але тут він підходить. Кожне наступне коливання може мати два варіанти – або вирівнятись, або впасти і скрутити собі шию. Тому краще не гойдати світ без зайвої потреби.)

Так, ми можемо пояснювати собі, що зараз ми захищаємо весь цивілізований світ від навали орків і це наш партнерський внесок, але цей наратив здебільшого теж для внутрішнього ринку. Для підняття самооцінки, так би мовити. Не думаю, що Олаф Шольц, щовечора вкладаючись в ліжко, дякує Богу за те, що на світі існують українці і що завтра зранку він зможе у спокої випити кави. Бо його спокій заснований на трохи інших речах – на реальному партнерстві із США, НАТО і ядерній зброї США, Великої Британії і Франції. Бо Путіну було би за щастя зараз забратись якось з України з мінімальними втратами і зберігши обличчя, і відкусивши шмат чужої території. З чим він може нападати на Захід, якщо навіть економічно небагата з бідною армією позаблокова держава без жодного військового партнера змогла організувати йому достойний опір?

І от, схоже, наші партнери збираються знову розіграти карту припинення війни, віддавши Путіну щось, що ми не хочемо віддавати. І виглядає так, що нам доведеться пройти свій шлях заперечення-злість-торг-депресія-прийняття. Ну або придумати диво, як пропетляти так, щоб без втрат.

Знаю, це все така огидна перспектива, що і думати нудотно. Не заздрю тим, хто буде змушений діяти в цьому напрямку – об цю перспективу може розбитись в друзки найблискучіша політична кар'єра.

Оригінал