Невтішна реальність. Ми не знаємо, якою має бути перемога
Переводячи на футбольну термінологію, ми просто захищаємо свої ворота
Поточна безвихідь цієї війни – у тому, що ми чудово знаємо, що слід робити аби не програти, але уявлення не маємо, що робити, аби перемогти.
Перемога і поразка, як терміни з одного понятійного поля, зазвичай йдуть поруч і протиставляються одне одному. Але у нашій війні вони суттєво розведені і взагалі знаходяться у різних площинах.
Ми змушені воювати, щоб не програти, і це очевидно, як білий день, та розлогих пояснень не потребує. Це як їхати на ровері – мусиш крутити педалі, аби не впасти. Але от куди їхати? В котрий бік крутити педалі?
До якого моменту/часу/території/розташування фронту воювати, аби перемогти? Відповіді немає і навряд чи найближчим часом з'явиться. ЇЇ просто не знає ніхто.
Військовим шляхом ми можемо виграти битву, але не війну. Бо гіпотетична військова перемога у війні географічно нам недосяжна, вона розташована на території, на котру ми ніколи не зайдемо. Ми ніколи не візьмемо столицю ворога. Тому, переводячи на футбольну термінологію, – ми просто захищаємо свої ворота, аби нам не забивали голи. Але така стратегія, як відомо уболівальникам, виправдана лише тоді, коли ти ведеш у рахунку. А ми не ведемо. Ми все ще у мінусі через окупацію наших територій. Ми вже більше року відбиваємо подачі тенісних м'ячів, які летять десь з-за паркану, та не можемо піти і зламати руки подаючому.
Практично всі наші надії на завершення війни, які ми обдумували на її початку, не відбулись
Практично всі наші надії на завершення війни, які ми обдумували на її початку, не відбулись. Ми наївно очікували на внутрішні протести в Росії – їх не було. Ми сподівались, що розіб'ємо російську армію, яка на нас напала, і війна завершиться – але Путін набрав наступну і набере третю чи четверту за необхідності. Так, якість кожної новонабраної армії все гірша, але для підтримання вогнища війни їх достатньо. Внутрішнього перевороту та перемоги опозиції теж чекати вже марно – ми тут рік за підтримки більшості країн світу не можемо перемогти Путіна, що з ним може зробити всередині Росії купка нєсагласних?
Тому нас цілком справедливо застерігають іноземні і наші домашні політики та експерти: оцінюйте майбутній контрнаступ як воєнний акт, а не політично-переможний. Хай він буде в десять разів успішніший за всі наші найсміливіші мрії – на бажання Путіна воювати з Україною це суттєво не вплине. Що взагалі може заставити Путіна відмовитись від цієї ідеї?
Як на мене, навіть дерева для майбутнього стола перемовин ще не посаджені, бо жодна зі сторін цих перемовин не бажає
Найживучіша думка, якій вже скоро виповниться рік: що успішною війною ми здобуваємо собі аргументи, з якими потім сідатимемо за стіл перемовин. Але, як на мене, навіть дерева для майбутнього стола перемовин ще не посаджені, бо жодна зі сторін цих перемовин не бажає. Немає ні довіри, ні навіть бажання діалогу з огляду на ті жахіття, які щодня коїть агресор по відношенню до країни, що захищається.
Тому наразі ми маємо два паралельних процеси – війну та опір як спосіб не програти, з яким ми собі менш-більш ефективно даємо раду. І пошук шляху та конкретних рішень для перемоги – і в цьому у нас успіхи незмірно менші. Навіть середнє арифметичне між перемогою та поразкою – перемир'я або інша форма припинення війни без фіксування остаточних результатів – нам наразі недоступні. Бо невдала спроба бліцкригу трансформувалась у війну на виснаження, а хто нам дасть можливість передихнути перемир'ям, коли головне завдання для Росії зараз – нас виснажити?
