Який зв'язок між приходами і прильотами
Просто відібрати церкву в московських попів недостатньо
Як на мене, відчайдушна боротьба з московським патріархатом, розгорнута нашою владою, поки що не дає тих результатів, на які ця влада сподівалася. І все ніби правильно – осередки московської церкви в Україні справді є опорними пунктами країни-агресора, де відверто підтримують нашого смертельного ворога. Але чомусь не йдуть від тої церкви сотні тисяч прихожан. Навіть коли по їхніх приходах трапляються прильоти ворожих ракет та снарядів. Навіть коли надаються докази прямої співпраці керівників церкви з ворогом. Чому так? Невже православні українці, а точніше, переважна їх частина, які досі моляться у московській церкві, нічого не розуміють?
Віруючі християни ходять не до патріархату, а до батюшки, який хрестив їх та їхніх дітей. І хто винен в тому, що більшість цих батюшок належать до московської церкви?
Думаю, що проблема тут в тому, що найбільш активні борці з московським патріархатом, яких у нас завжди вистачало, ніколи не були віруючими християнами у традиційному розумінні цього слова. Бо віруючі християни ходять не до патріархату, а до священика, до батюшки, який хрестив їх та їхніх дітей та онуків, соборував та відспівував їхніх дідів та батьків, завжди був поруч із молитвою і порадою. І хто винен в тому, що більшість цих батюшок належать до московської церкви?
Нагадаю, що київський патріархат, який нині частково переформатований у Православну церкву України, існує вже тридцять років. Чому за цей неймовірно довгий час українська церква не підготувала, не виховала достатньої кількості священиків, які були би авторитетом для пастви і авторитетом патріотичним? Що заважало? Освіта була не та? Людей висвячували не тих? Не знаю. Знаю лише, що силою відібрати храм у московської церкви, як це робили в наших краях у дев'яності роки минулого століття, виявилось не досить. Відібраний і переданий українській церкві храм зазвичай залишався напівпорожнім, а православні, які там до цього молилися, йшли услід за батюшкою і будували новий храм. Звісно, що на московські гроші. В результаті замість одного храму, силою відібраного у московської церкви, поставав новий, а то й два, який відібрати вже не виходило.
Навряд чи влада здогадується, наскільки глибоко сягнули в Україні корені московської церкви
Навряд чи знає про це нинішня влада, очільники якої у активному православ'ї якось ніколи до того помічені не були. Навряд чи ця влада здогадується, наскільки глибоко сягнули в Україні корені московської церкви. Звісно, її можна і навіть треба заборонити. Але це не наповнить вірянами храми української церкви. Божий храм – це не мітинг і не майдан, куди можна вийти у потрібний час аби захистити свої переконання, щоб потім повернутися додому. Храм – це місце, куди йдуть за іншим. Чи стали таким місцем храми української церкви? Коли так, то чому їх досі так мало, попри всі томоси?
Все набагато складніше. І навіть війна, під час якої всі, хто не сліпий, зрозуміли, хто є нашим одвічним ворогом, не спрямує більшість вірян московської церкви до церкви української. Вони швидше молитимуться вдома, як це було за комуністів. Чому так? Не знаю. Але думати над цим треба вже. Аби не було у нас під час війни в кожному місті відкритого осередку московського впливу у вигляді православного храму. Аби число московських приходів не збільшувало кількість ворожих прильотів на наші з вами голови.
