Ані минулого, ані майбутнього. За що варто триматися?
Найцінніше, що ми маємо у будь-яку епоху і у будь-який час, – це зараз
Я наразі проживаю дивний, але важливий досвід – працюю з біженцями та вимушеними переселенцями. Не як координатор, бо вони – мої колеги. Так, після майже девʼятирічної перерви я знову в редакції, в команді, однак цього разу вона на 100% (окрім засновників) складається з тих, хто знає на власному досвіді, що воно таке – війна в твоїй країні. Мої колеги з різних країн, про всіх і про сам проєкт розкажу іншим разом, зараз хочу про один з наших діалогів.
Ми їхали декілька годин у потязі, поверталися з робочої поїздки, та спілкувалися. Мій колега з Афганістану сказав:
– Мабуть, декому я можу здаватися трошки інфантильним через мої деякі дитячі бажання. Але тут все просто: в мене не було дитинства. Потім роки навчання, вимушена еміграція через смертельну загрозу, інтеграція в новій країні з нуля, а потім я зрозумів, що прямо зараз хочу і можу деколи подарувати собі трошки дитинства, яке в мене відібрали.
У мене також було вкрай дивне дитинство у Луганську 90-х. Чи то було дитинство взагалі?
Я поклала ці слова у кишеню і днями розмірковувала над ними. У мене також було вкрай дивне дитинство у Луганську 90-х. Чи то було дитинство взагалі? Чи дається це зараз взнаки у моєму дорослому житті? Чи здаюся я іншим інколи інфантільною? Неважливі. Неважливі відповіді на ці питання. Адже в нас немає по-справжньому ані минулого, ані майбутнього.
Найцінніше, що ми маємо у будь-яку епоху і у будь-який час, – це зараз. Це те, що я відчуваю і хочу зробити, – прямо зараз. Навіть якщо це комусь може здатися інфантильним. Бо чи дорослішаємо ми взагалі – то є теж велике питання.
Коментарі