Звичайні історії творять дива. Це вони врятували "азовців"

Час створювати нові, бо повернулися далеко не всі

Значення історій важко переоцінити. Як і значення медійності. Нині ми вчергове у цьому переконалися.

Одна із найпопулярніших схем написання новинного сюжету – почати з історії, а не з проблеми. Ну типу ЖЕК погано обслуговує будинки і там вічно щось ламається. Сюжет про це ми починаємо з показу 75-річної пані Лариси, яка через відсутність у під'їзді освітлення, підвернула собі ногу. А далі – її сусіди з іншими негараздами, і вже потім срач із ЖЕКом.

Логіка проста. Абстрактним мешканцями кількох будинків навряд співчуватимуть. А літній пані Ларисі, яка на старості мусить купу грошей витратити на лікування, – будуть.

Абстрактні герої – це дуже, дуже погано. Навіть якщо ми чисто теоретично і прагматично розуміємо, що вони круті чуваки і ми їм дуже сильно зобов'язані, на емоційному рівні будемо байдужими. Ну чи явно недостатньо стурбованими їхньою долею. От є боєць "Азова" Х, він потрапив у полон, його треба звільнити – це одна справа.

А є боєць "Азова" Ілля Самойленко. Він – красивезний, чудово знає англійську, має ораторський та літературний таланти. У нього не менш крута мама. Або ось Мар'яна Мамонова, лікарка, яка вагітною потрапила у полон – це вже сама по собі дуже емоційна історія. Калина, Пташка, Редіс, Волина – усе це не лише герої, але і медійні герої. Як бачимо, це сильно впливає на обмін. Хоча шо ж бачимо – це і раніше було очевидно. Тому у рідних військовополонених і журналістів було завдання – розповідати історії.

Історії працюють і в інших ситуаціях, у будь-якій промоції. Тому мене сильно вибішувало, що наші класні режисери чи актори відмовлялися (і досі часом відмовляються) від інтерв'ю. І загалом від роботи на власну впізнаваність. Ноунейми майже нікому не цікаві, навіть якщо талановиті. Як би це цинічно не звучало.

Експертне середовище, до речі, теж у нас так влаштоване. Коментувати якесь питання кличуть тих, кого знають. Гостьові редактори майже ніколи не мають часу та натхнення вишукувати когось там нового. Яскрава ситуація з Євгеном Клопотенком, якого люблять одні та недолюблюють інші. Недолюблюють у експертному середовищі, серед людей, які професійно займаються ресторанами та вивченням кухні. Навіть так – ставляться до нього зневажливо, з насмішкою, вважають поверховим. Але хто у нас найвідоміший знавець української кухні? Кого на тєлік (чи будь-куди) покличуть коментувати це питання? Ну канєшно Клопотенка.

А найбільшим прикладом грандіозної сили історій є ми самі і наша країна. Ще півроку тому до нас мали якийсь сентимент? Та хрін. Якби ми тут навіть усі померли і зникли, ніхто б особливо не переймався. Ну якась там Україна, чорт його знає, шо то. Похитали б головою три дні і переключилися на щось інше. Але ми почали перетворюватися на неймовірно цікаву оповідь, на яскравий образ, світ побачив наше обличчя, і воно стало впізнаваним. Більше ніякого "у них там лише Чорнобиль, Клички та Шевченко". Це і є різниця між об'єктом та суб'єктом. Росія, як велика майстриня сторітелінгу, чудово усе це знала і користувалася. А ми ловили гав. Тепер нарешті все стає на свої місця.

І у цьому контексті до усіх повинно дійти значення такої штуки, як культура. Бо велика біда, коли критично важливі галузі починають вважатися непотрібними, неважливими. Колись такою вважали армію. Колись такою вважали мову. От економіка, от політика – це да. Ваші кіношечки нікому не треба. А Малевич взагалі якесь гівно малював і усіх намахав.

Насправді нє, це ми самі себе намахували. Тому пропоную завʼязувати із цим паскудством. І готувати нові історії – повернулися ще далеко не всі.

Оригінал