Навіть у темні часи можна відшукати маленькі радощі

Це непросте завдання, але спробувати точно варто

Українці сповна усвідомили, що є війна. Психіка не витримує цього знання, багато хто занурюється в ступор, страждає від нервових зривів. Вбивство — це протиприродно. Тільки нація, гаслом якої стала фраза "Нам не соромно!", насолоджується кров'ю та стражданнями. Нормальним людям слід захистити свою психіку. Мені здається, влада не повною мірою представляє глибину проблеми і бомбить країну страшною інформацією. Навіщо, у чому сенс? Усі знають, що війна йде, що втрати є і вони великі, що економіка та житловий фонд руйнуються: достатньо. Далі — працюємо, воюємо, виховуємо дітей. Більшого ніхто зробити не зможе, скільки не читай не слухай про нові битви, втрати, переміщення лінії фронту. До того ж у воєнний час достовірною інформацією мало хто володіє і ділитися нею на весь світ не стане. Військові працюють, цивільні в цьому все одно нічого не тямлять і вплинути на перебіг війни не можуть. Працюй, плати податки, допомагай якщо можеш — точка.

Набагато продуктивніше в такому становищі шукати позитив. Так, завдання непросте і на перший погляд безнадійне. Але ні! Нижче мій список позитивів воєнного часу. Не претендую на повноту. Напевно, читачі зможуть додати власні пункти, — пише Олег Єльцов для "Української правди".

Справжні цінності: вони у найпростіших речах та поняттях. Виявилося, для щастя треба зовсім трохи: сам живий, близькі живі, не страждають, не під обстрілами, не в полоні, вода є, в теплі, не голодують. Гроші, понти, престижне авто та модні шмотки — всі ці фетиші мирного життя виявилися хибними орієнтирами, і ціна ним — нуль. Стан невагомості та блаженства, коли посадив дітей у переповнений вагон, коли вони дзвонять зі своїх закордонів і кажуть: всі ок, оселилися, вчимося по зуму, працюємо по зуму, а в музичному магазині дозволили щодня репетирувати курсову роботу на концертному "Стенвеї". Ось після цього настає блаженство: ти вмикаєш плеєр, сідаєш на велосипед і катаєшся по притихлому місту.

Вчора з неприхованим задоволенням відзначив, що віскі повертається до довоєнних цін. Скажете: нам би сіль добути за будь-яку ціну. Спокій! Сіль — біла смерть. А тієї пачки, що стоїть у вас удома, до перемоги вистачить. Якщо сіль закінчується — вирушайте в ресторан і замовте чогось солоненького.

Місяць сухого закону довів: тверезим можна жити. Чим не привід задуматися про здоровий спосіб життя? Але на день перемоги нап'ємося всі.

Яблука! На тлі тотально порожніх полиць у перші дні, аж до відсутності елементарних картоплі-моркви, на прилавках повсюдно були яблука. Причому з цінами на них трапилася незрозуміла трансформація: чудові плоди, які традиційно коштували 20-30 грн, раптом подешевшали до 10 грн. Більше того, доводилося зустрічати яблука за ціною 3 грн за кілограм!

Несподівано зросла якість продуктів. У перші дні, коли за хлібом вишиковувалися черги, і коли раптом він з'являвся на полицях, по магазину поширювався божественний запах. Цей хліб був напрочуд смачним. Черга слухала цей запах, стежачи за щасливчиками, які дбайливо, немов немовля, притискали батон до грудей та гордо несли його на касу. "Громадяни, по одному батону до рук!" Ні, я не помиляюся: цей хліб був набагато смачніший за довоєнний. Навіть той самий нарізний батон "Київхліба", який давно втратив право називатися хлібом — якась неїстівна замазка, яка смердить чимось кислим і за день придатна тільки на утилізацію, раптом став свіжим, ароматним, смачним, таким, що не псується. На жаль, з поступовим збільшенням асортименту та налагодженням постачання все повертається на круги своя і стає гірше. Натомість всього побільшало.

Люди змінилися. Одні змінили місце проживання, ті, що залишилися, стали більш зібраними та чуйними. Пильність ідіотів, звичайно, зашкалює, але спишемо це на паніку, до якої схильний натовп. Утворюються нові зв'язки, дружби, осередки. Дефіцит робочої зайнятості, спілкування та неприкаяність кидають майже незнайомих людей в обійми. Сусіди, з якими раніше тільки вітався в ліфті, сьогодні спілкуються в домашніх чатах, разом вигулюють собак, сидячи на лавках обговорюють принади лендлізу. Пам'ятаю свій підхід до хлібної полиці у перші дні війни. Хліб був! Продавець, що наповнював полиці, якось радісно шепнув мені через плече: "Свіженький, щойно привезли". Він явно пишався цією подією та, здається, тішився, що я буду вминати сьогодні його свіжий батон.

У перші місяць-два було якось не до велосипеда, а пізніше, з настанням тепла, коли психіка адаптувалася до жаху того, що відбувається, мозок вийшов зі стану ступору і вдалося частково вилікуватися від нескінченного скролінгу стрічки новин, раптом з'ясувалося, що лісом не можна їздити. Залишився асфальт і місто, які не люблю разом і окремо. Але місто воєнного часу тішить душу велосипедиста більше, ніж на піку коронапсихозу: безлюдні вулиці та дороги, транспорту менше, ніж два роки тому. Двори та узбіччя довго залишалися цнотливо чистими — всі авто перемістилися в західному напрямку. Сьогодні двори знову загажені чотириколісними візками. Вони абсолютно безпорадні — бензину немає. О, це солодке відчуття, коли ти рухаєшся не в потоці смердючих ревущих монстрів, в яких, немов у інвалідних кріслах, сховалися баловні долі з бубликом у руках, а можеш рухатися як нормальний двоколісний десь на марсіанському шосе або на на глухій дорозі десь на Полтавщині. А ще коли хочеться сховатися від натовпу, я вибираю персональний міст. З лівого берега на правий можна не поспішаючи, смакуючи кожну секунду життя їхати в лівій смузі мостом Патона, а повернутися — виписуючи змійки по всіх трьох смугах мосту метро. Більшість мостів закриті для авто, тепер гегемони — пішоходи, велосипедисти, вершники на моноколесах і моторолерах.

З телевізора зник треш у вигляді ток-шоу, і перестали миготіти пики політиків з-за кожного кута. Народ все глибше занурюється в інтернет, ютюб. Війна породила нових інформаційних гуру. Країна дружно слухає Арестовича. Половина його мурчанням обманюватися рада, друга половина нещадно хейтить: всі при ділі.

Тепер у барі можна знову посидіти до 10 вечора, а не до 4, щоб не бігати потім по знайомих продавцях маленьких магазинчиків і точок розливного пива.

До 16 травня кияни могли зіграти у гру "комунізм": цілий день безкоштовно кататись на всіх видах транспорту. Я одного разу відмовився від поїздки велосипедом і, заощадивши 8 грн, проїхався на безкоштовному метро в переповненому вагоні. Ні, комунізм мені не сподобався.

Визначилося коло людей, яким ти дорогий — вони писали та дзвонили, дізнавалися: ти як? Та й сам для себе виділив тих, хто близький, зателефонувавши десятку з тисячі телефонних номерів: "Ти де? Ти як?" У розпал сухого закону дзвонить товариш, який виїхав із сім'єю до Хмельницької області: "З'їзди до Вишневого, забери ключ від нашої квартири, потім — до мене додому на Борщагівку. У мене багатий бар — вигрібай". Зізнаюся: бар доброго самаритянина залишився цілісіньким, але пропозиція зворушила до сліз.

Усі раптом об'єдналися та стали героями. Половина воює, друга половина волонтерить. Будуємо блокпост у спальному районі. На узбіччі гальмує таксі. Водій кричить: є курці? У відповідь кидає пачку цигарок. Другий зупиняє бус, цікавиться: що потрібно підвезти? Пенсіонерка повзе тротуаром з найближчого супермаркету. Зупиняється, виймає з торби в'язку бананів, відламує половину, додає пачку печива, залишає та йде далі. Звідкись з'являються дві веселі пані з термосами — наливають і біжать до наступного блокпосту. Кавказці з автоматами вивантажують із багажника упаковки з консервами: "Підкріпіться". На будівництві оборонної лінії кого тільки немає: високопосадовці у відставці, бізнесмени, лікарі, хіпстери, які не вміють тримати лопату. Ніхто не домінує, не шукає вигоди: напевно, так живуть у хіпповських комунах десь на Гоа. Та у нас на блокпосту не гірше!

Ти знаєш, що живеш серед прекрасних людей. Напевно, колись усе повернеться до колишнього стану. Але сьогодні ми прекрасні — цим слід пишатися та насолоджуватися. Бо інакше перемоги не здобути.