Путін припустився великої помилки щодо України

Кремль не має навіть елементарного розуміння сучасних українських реалій

У міру того, як історичні масштаби російських втрат в Україні стають все очевиднішими, розгоряються суперечки, як могло статися таке жахливе вторгнення Володимира Путіна. Один із найпоширеніших аргументів – Москва абсолютно невірно оцінила настрій українців і фатально недооцінила здатність країни захищатися, – пише Андерс Ослунд для Atlantic Council.

Це дуже правдоподібне пояснення. Протягом багатьох років було очевидним, що Кремль зневажає Україну і не має навіть елементарного розуміння сучасних українських реалій. Ця культура невігластва, підживлена ​​імперською зарозумілістю, проклала шлях до однієї з найбільших военних катастроф сучасності.

Національні корені України можна простежити на понад тисячу років, та Путін взагалі відмовляється визнати, що українці – окрема нація. Натомість заперечує її історію, мову, культуру та релігійні традиції, публічно наполягаючи, що українці насправді – росіяни. Оскільки він не визнає права України на існування, його уявлення про країну безнадійно спотворене.

Таке мислення не обмежується нинішнім лідером Росії. Навпаки, заперечення української державності та ідентичності глибоко вкоренилося у сучасному російському суспільстві, відбиваючи імперіалістичні інстинкти, які не дозволяють багатьом росіянам сприймати Україну як щось інше, крім складової частини національного наративу своєї країни.

За десятиліття зустрічей у Москві я звик до зверхньої відповіді росіян, яка буде щоразу, коли йдеться про Україну. Росіяни зазвичай дивляться на українців зверхньо і вважають їх молодшими братами і сестрами, нездатними керувати своїми справами. У той час як деякі окремі росіяни можуть ставитися до України з симпатією, відносно мало хто вважає сусіда гідним поваги.

Працюючи на пострадянському просторі на початку 2000-х, я дізнався, що посольство Росії у Києві не призначало нікого для моніторингу українських ЗМІ. Щодо російських дипломатів, то внутрішньоукраїнські дебати і національні справи були для них занадто незначними, щоб за ними стежити. Саме таке зневажливе мислення сприяло нинішнім військовим прорахункам.

Також разюче бракує експертів по Україні в самій Росії. Останні вісім років кремлівське телебачення було повністю зациклене на всьому українському, але так і не випустило жодного авторитетного експерта по Україні. Це відображає поширену думку, що українці насправді росіяни, і тому можуть бути зрозумілі та проаналізовані без жодних спеціальних знань.

Так само більшість росіян не приховують неповаги до української культури. Українські літературні діячі, такі як Микола Гоголь, які перейшли на російську під час своєї кар'єри, вважаються такими, що вийшли на вищий рівень культури, тоді як до україномовних авторів ставляться з неприхованим глузуванням.

Росіяни виявляють особливо отруйну зневагу до української історії, яку багато хто сприймає як пряму загрозу самовідчуттю Росії. Не дивно, що українських національних героїв, як гетьмана Івана Мазепу, демонізують як зрадників та ворогів за їхні спроби підтримати створення окремої української держави.

Сам Путін, безумовно, найпомітніший і найбільш плідний противник української історії. Коли навесні 2014 року Росія вперше спробувала розділити Україну, організувавши прокремлівські повстання на півдні та сході країни, то Путін назвав цільові регіони "Новоросією", відродивши напівзабуте адміністративне позначення царської епохи, яке підкреслювало імперські претензії Росії на більшу частину України.

Влітку 2021 року Путін пішов ще далі й опублікував безладне есе на 5000 слів під назвою "Про історичну єдність росіян і українців". У цьому свідченні особистої одержимості Путіна Україною він відкинув ідеї окремої української ідентичності та відкрито поставив під сумнів історичну легітимність країни, стверджуючи, що Україна може існувати лише як російська вотчина.

Наполегливе зображення Путіним України як неподільної частини Росії змусило його заплющити очі на багато разючих культурних відмінностей між двома країнами. Зокрема він не може зрозуміти прагнення України до свободи чи готовності українців боротися за свої демократичні права. В результаті, він потрапив у пастку власних упереджень і переконав себе, що помаранчева революція 2004 року і революція 2014 року були антиросійськими переворотами, організованими іноземними державами.

У змовницькому світогляді Путіна всі великі події організовуються зверху, і ніякий масовий рух неможливий без їх скеровування зловісними тіньовими силами. Це завадило йому зрозуміти грізний добровольчий дух та громадянську активність, які мобілізували українців під час двох пострадянських революцій у країні. В результаті, він, здається, був щиро застигнутий зненацька місяць тому, коли його сили вторгнення зіштовхнулися з загальнонаціональною хвилею народного опору, що було б неможливо у політично пасивному суспільстві, такому як сучасна Росія.

Можливо, найвизначнішим аспектом зневажливого ставлення Путіна до України є його відмова вчитися на минулих помилках. Його зарозумілість у 2004 році, коли відвідав Київ та прочитав лекцію українцям напередодні президентських виборів у їхній країні, сприяла розпалюванню помаранчевої революції. Десять років по тому його наполегливі повторення, що українці та росіяни – "один народ", привели до невдалого поділу країни у 2014 році та восьми років гібридної війни, що штовхнуло світ в нову холодну війну.

Вторгнення в лютому 2022 року – остання і, безумовно, найсерйозніша помилка, спричинена отруйними помилковими поглядами Путіна на Україну. Схоже, він щиро вірив, що військові країни здадуться в полон, і водночас очікував, що звичайні українці зустрінуть його солдатів із квітами. Натомість його злочинні дії забрали життя тисяч людей і спровокували найбільший конфлікт у Європі з часів Другої світової війни, перетворивши Росію на глобального ізгоя. Зневага Путіна до України тривалий час була його найбільшою геополітичною слабкістю. Тепер це привело його країну до катастрофи.

Переклад Gazeta.ua