Ми готові помирати за свободу, але нам соромно за неї платити

Нам бракує здорового прагматизму, який промовляє до нас з назви книжки Андреаса Віршінґа

Наприкінці ХІХ століття, коли Османська імперія почала потроху занепадати, а балканські держави – в тому числі Сербія і Чорногорія – відвойовувати свій суверенітет, Захід почав дивитися на Східну Європу поглядом, що поєднував у собі захват і зневагу. Зневагу, бо йшлося про затуркані, відсталі, варварські народи. Захват, бо ці люди билися й помирали за свободу, що не могло не припасти до душі західному Романтизму. Тому поема "Гірський вінець" владики чорногорського Петра Нєґоша наробила багато шуму у тогочасній Європі: у ній ішлося про боротьбу за свободу, але й про стіну для мусульманства, самопожертву, духовні ідеали та інші нематеріальні речі. Провідні німецькі, французькі й британські мислителі захоплювалися красою поезії, але передусім їх схвилювала свободолюбивість, готовність помирати за ідеали й віру. Успіх "Гірського вінця" у Європі феноменальний, як на доінформаційну епоху: його переклали німецькою, італійською, російською, угорською, чеською, шведською, польською, французькою майже одразу. Європа охала й ахала: "Боже, які бідні й дикі люди живуть там, в Орієнті, на Сході, на Балканах, але як вони люблять свободу"! – пише Андрій Любка для видання "День".

Тому мені дуже сподобалася назва книжки професора Андреаса Віршінґа – "Ціна свободи". Українською ці два слова якось аж трохи дивно звучать, українською це оксюморон, адже яка може бути в свободи ціна? Свобода ж безцінна! Здається, мало що змінилося з часів Нєґоша – і досі жителі Центральної Європи думають про свободу як про щось безцінне, як про вищу – даруйте за суголосся – цінність. Моя перша теза проста: ми готові помирати за свободу, але нам соромно за неї платити. Нам бракує здорового прагматизму, який промовляє до нас з назви книжки Віршінґа – у свободи є ціна, і її треба заплатити.

Натомість український канон, українська ментальність, вихована на перманентних бунтах і романтичній боротьбі, вважає свободу безцінною. Кожен українець напам'ять знає слова нашого найбільшого філософа Григорія Сковороди:

"Що є свобода? Добро в ній якеє?

Кажуть, неначе воно золотеє?

Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,

Проти свободи воно лиш болото".

Як бачимо зокрема і з цієї цитати, значною мірою західний стереотип про Центрально-Східну Європу правдивий. З цим пов'язана моя друга теза. Пам'ятаєте, у знаменитому есеї "Трагедія Центральної Європи" Мілан Кундера писав: "Вмерти за власну країну і за Європу" – такої фрази не могли придумати ні в Москві, ні в Ленінграді, але саме таку фразу могли придумати в Будапешті або Варшаві". Відчуваєте, як ця лінія від Будапешту й Варшави сьогодні поповзла на Схід, до Києва, Харкова, Маріуполя? Так ось, саме з огляду на цю фразу я маю для вас позитивну новину. Насправді ми перемагаємо Росію. Якщо подивитися на динаміку процесів, на трохи віддаленішу історію, то чітко видно, що за кілька останніх десятиліть умовна "Росія" й зона її впливу зменшується й зменшується. Спочатку – ще в 1948 році – попрощалися з російською дружбою Тіто і Югославія. Минуло 10 років – бунт назрів в Угорщині, ще через 10 – у 1968-му своє "до побачення" спробувала сказати Чехословаччина. Потім, як відомо, були Польща, Румунія, всі три балтійські країни – "Росія" зменшувалася й зменшувалася. Тепер настав час фінального ґонґу – антиросійською стала Україна, остання надія й підпора московської імперської ідеї. Так, зараз війна, але насправді ця війна є лише унаочненням безпомічності Росії: раніше Україна сама клялася в своїй братній дружбі, а зараз кремлівські карлики не можуть втримати її навіть армією. Це – кінець Російської імперії, смерть.

На закінчення згадаю дещо з власного досвіду. У далекому 2006-му я брав участь у спробі революції після президентських виборів у Білорусі. Тоді нічого не вийшло, а нас – опозиціонерів, громадських активістів і журналістів – запроторили до в'язниці. Я просидів у білоруській тюрмі трохи більше двох тижнів, а коли мене випускали, офіцер вимагав заплатити за кожен день за ґратами по 2 долари 30 центів. Як іноземець, я мав заплатити за буцегарню майже 40 доларів – мене ж годували, давали нічліг, ще й охороняли. Тож моя третя й остання теза така: так, за свободу треба платити, але й за несвободу треба платити.

А вже тут – як на мене – вибір простий: краще заплатити за свободу.