Історія – двосічний меч. Будь-якого ката наздоганяє відплата

Люди не зробили жодних висновків з трагедії Герніки

Щоразу, коли я буваю в якомусь німецькому місті, зруйнованому у роки Другої світової війни, і розумію, що справжнього міста я вже ніколи не побачу, що я йду новими вулицями, які прокладені поверх руїн, я знову розумію, якою страшною катастрофою виявляється будь-яка війна – і катастрофою людини, і катастрофою для цивілізації. Чим далі йдуть у минуле роки Другої світової, тим більше дискусій на тему, чи потрібно було взагалі бомбардувати історичні центри, які не становили жодної військової небезпеки, чи потрібно було знищувати мирне населення – навіть якщо ті, хто віддавав ці накази, керувалися почуттям відплати за такі ж нелюдські бомбардування люфтваффе або були переконані, що залякування ворога призведе до швидкого закінчення війни, а отже – теж урятує багато життів, тільки своїх. Але зрозуміло, що це мотиви військової доцільності, а не моральності. Про моральність війни годі й казати.

І все-таки коли я думаю про загиблий Дрезден, я думаю ще й про загиблу Герніку. Я зустрічався з цим містом не раз. Найчастіше – у Мадриді, на великому полотні Пабло Пікассо, одному із найкращих в історії зображень людського страждання.

Але одного разу я все ж таки поїхав до справжньої Герніки, тихого провінційного містечка, головною пам'яткою якого стала його власна смерть 26 квітня 1937 року, тобто за два з половиною роки до початку Другої світової війни. Добровольці з люфтваффе, які за наказом Гітлера допомагали військам генерала Франко, не просто знищили це місто – вони на ньому тренувалися, намагалися зрозуміти, чи можна під час бомбардування стерти місто з лиця землі та поховати під руїнами його мешканців. І, слід сказати, у них все вийшло. І так, це теж було залякування. Залякування республіканців, які повинні були переконатися, які ресурси мають їхні вороги. І ще залякування басків, які у тій війні захищали не лише республіку, а й свою національну самостійність у Іспанії, пізніше розтоптану франкізмом і відроджену тільки у наш час після кончини каудильйо. Герніка – священне місце для баскського народу, і до своєї загибелі вона була відома насамперед легендарним дубом, біля якого поважати баскські свободи присягалися навіть іспанські монархи і поруч із яким було проголошено першу автономію Країни Басків. І ось, власне, цей дух свободи аси фюрера хотіли підірвати. І були – якщо судити з документальних свідчень – у захваті від скоєного.

Чи розуміли вони, що у весняному іспанському небі виковують страшний інструмент, який уже за кілька років обрушиться на голови їхніх батьків, їхніх коханих, їхніх дітей? Думаю, той, хто створює зброю знищення, вірить у неї, як у найвищу силу, яка принесе йому перемогу. Він не припускає думки, що зброя знищення може виявитися зброєю відплати і що жертвами цієї відплати можуть виявитися люди, які й не думали про участь у злочинах того, хто вирішив майстерно знищити мирне місто. Це – особливе уявлення про справедливість, логіка ката.

Саме тому про ту трагедію, яка призвела до зникнення найкращих міст Німеччини, найкраще було розмірковувати біля дуба Герніки. Дуб не загинув під бомбардуванням, він залишився жити – і, як найдавніша істота в місті, напевно, не був здивований, що люди не зробили жодних висновків з трагедії Герніки і за кілька років стали знищувати міста одне за одним, запустили Герніку на конвеєр. Але у тих, хто сьогодні наводить зброю на нас, намагається залякати нас, як басків, і викорчувати з наших душ той дух свободи, який безуспішно намагалися здолати улюбленці фюрера, має зрозуміти: будь-якого самовпевненого ката рано чи пізно наздоганяє відплата, що тільки посилюється в часі. Історія – двосічний меч.

Передруковується з дозволу видання "Збруч"