Фільм "Мюнхен. На порозі війни" змусив задуматись про небезпеку аналогій

Путін сам грає і за Сталіна, і за Гітлера

Подивився фільм "Мюнхен. На порозі війни".

Подумав про спокусу і водночас небезпеку історичних аналогій.

Півтора роки тому я вже писав, що фрау Меркель – це не тільки не "фрау Ріббентроп" (сьогоднішній Ріббентроп має прізвище Лавров), але навіть і не "фрау Чемберлен" (бо все ж таки вона не легітимізувала навіть Крим так, як Чемберлен Судети). Радше вже Меркель – це "фрау Троцький" (ні миру, ні війни, але зброю вам не дамо).

Власне, я і зараз так вважаю. Хоча "Чемберленів" в сучасній Німеччині й без Меркель вистачає. Лише за останні дні в публічному просторі прорізалися двоє.

Отже, де ми зараз за логікою цієї історичної аналогії? Точно не у 1938 році. Цю станцію ми проїхали, не зупиняючись, і одразу перейшли до 1939 – коли США, Британія та ЄС реагують на загрозу нового нападу Росії на Україну десь близько до того, як Англія та Франція реагували на загрозу нападу Німеччини на Польщу. З поправкою на відсутність у нас таких формальних гарантій, які ті ж Чемберлен і Даладьє письмово дали Польщі навесні 1939 року. Тобто, зараз ми десь влітку 1939 року. Але в Путіна немає союзника у вигляді "нового Сталіна": тепер він сам грає і за Сталіна, і за Гітлера. І на цьому аналогія завершується. Далі буде нова історія.

Оригінал