30 років тому українці вперше обрали президента. І почалися великі проблеми

Пора говорити про перехід до моделі парламентської республіки

1 грудня 1991 року 90 відсотків українців підтвердили Акт Проголошення Незалежності України на Всеукраїнському референдумі. Тоді весь світ отримав доказ, що незалежність – не лише бажання політичних еліт, але і воля народу. В цей же день українці обрали першого президента нашої держави. Так молода парламентська республіка почала рухатися до президентської форми правління, що створить не одну проблему для громадян протягом наступних років.

У перші місяці Незалежності створення посади президента виглядало як очевидне і просте рішення. Верховна Рада не працювала постійно, урядовці вміли лише виконувати напрацьовані в Москві задачі, а інфляція, дефіцит товарів та відчуття щоденної загроженості громадян вимагали появи хоч когось, хто візьме на себе повноту відповідальності за країну. Завищені суспільні очікування були помножені на попередній досвід політичних еліт – авторитарні практики влади, коли рішення перших секретарів ЦК КПРС не обговорюють, не оцінюють, а лише беззастережно виконують.

У перші роки Незалежності брак політичної освіти в громадян та відсутність вільних медіа дозволяли жителям Печерських пагорбів зміщувати баланс системи влади в потрібний бік. Прийшовши до влади 1994-го, Леонід Кучма спершу за допомогою Конституційного договору, а згодом і завдяки Основному закону зміг побудувати вертикаль, яка сконцентрувала життя країни до одного кабінету на вулиці Банковій. Леонід Данилович, використовуючи свій вплив на виконавчу владу, місцеве самоврядування, Нацбанк, податкову, силовиків міг перетворити на пекло чи рай життя будь-якого українця. Саме завдяки його безконтрольній та безмежній владі одні ставали мільярдерами, а інші зникали в лісах Київщини.

Перезавантаження влади внаслідок помаранчевої революції створило надію на те, що Україна не піде шляхом авторитарних сусідів. У Росії та Білорусі президентська вертикаль випалювала будь-які паростки демократії. Але "любі друзі" та президент Ющенко намагалися користуватися інструментами влади часів Кучми чи навіть знаходили нові. Саме Віктор Андрійович показав країні: не можеш звільнити суддю Конституційного суду, бо не маєш на це повноважень, то скасуй указ про призначення.

Але вже за кілька років після завершення каденції Ющенка, його наступник Віктор Янукович продемонстрував, як легко підпорядкувати всю державу під інтереси однієї сімʼї, коли система стримувань і противаг не працює. Ті часи – темний період української історії, коли всі елементи влади кружляли ритмічно як святкова карусель навколо центру на Банковій. Лише Революція гідності змогла зупинити цей смерч влади, яка перестала діяти в інтересах народу України і використовувала доступ до ресурсів і можливість застосування насильства лише для власного збагачення та безпеки.

Післяреволюційні президенти не вивчили уроків попередників. Петро Порошенко не вгамував спокусу сконцентрувати у своїх руках більше влади. Попри те, що в часи Януковича його бізнес зазнав втрат через дії державних контролюючих органів, вже президентом він зберіг контроль над держрегуляторами, призначав керівників Держбюро розслідувань та Національного антикорупційного бюро. Так він міг усупереч Основному закону побудувати альтернативну виконавчу владу із собою на чолі. Це вилилося в засідання "стратегічної сімки", на яких окрема група впливових людей вечорами в кабінеті на Банковій приймала рішення про долю країни без якоїсь легітимної процедури.

Не соромиться лізти не в свій владний город і Володимир Зеленський. За його каденції центр ухвалення рішень остаточно перейшов із Ради і КабМіну в Офіс президента. Позасистемний політик швидко осідлав систему і використовує її вади по-максимуму: тут і звільнення суддів Конституційного суду, і санкції для власних громадян, і нарізання завдань органам виконавчої влади, і співбесіди з кандидатами в міністри. Оточення президента дозволяє собі ухвалювати рішення, які впливають на державну безпеку і оборону, хоча не має на це повноважень.

Агресивна поведінка усіх президентів у стосунках з державними інституціями підняла рівень невмотивованих очікувань громадян. Напередодні кожних виборів українці очікують, що ось вже наступний точно і суди справедливі зробить, і тарифи знизить, і зарплати підвищить. А кандидати наввипередки не соромляться обіцяти те, чого не можуть зробити без надмірного перетягування владної ковдри на себе. Влада однієї особи ніколи не зможе вирішувати проблем держави і громадян, не "закручуючи гайки", не знаходячи улюблених олігархів, не перетворюючись на закриту фортецю, яка сповіщає країну, що поклали ще кілометр дороги, прибула чергова баржа кавунів, лікарня збудована - за підтримки президента, звісно. Та і сонце сходить не без неї, скоріш за все.

Пошуки месії – українська народна забава, в фіналі якої - розчарування для більшості. Безконтрольна влада спокушає і узалежнює.

Може, саме 30 річниця перших президентських виборів стане відправною точкою суспільно-політичної розмови про перехід України до моделі парламентської республіки, в якій влада розподілена між багатьма, а тому послідовніша та ефективніша. Саме Верховна Рада щоразу гасить полумʼя авторитаризму та беззаконня, в яке періодично занурюють країну той чи інший глава держави.

Андрій Андрушків, для Gazeta.ua