Статус президента втратив вагу. Шлюзи почало рвати восени 2018-го
Усе почалося зі слова
Пресмарафон президента слухала з планшета у кав'ярні. Бариста, який приніс мені каву, на кілька хвилин завис біля мого столика, разом зі мною слухаючи перепалку Зеленського з журналістами, і сказав: "Афигеть. Такого еще не было".
У мене те саме відчуття. І це навіть не про суть заяв, це тон розмови. Ніби ми перейшли якусь невидиму межу, за якою гальм нема і можна все. Ніби статус президента, інститут президента втратили вагу.
Ніби ми перейшли якусь невидиму межу, за якою гальм нема і можна все
Я точно пригадую момент, коли почало рвати шлюзи. Все почалося зі слова, як завжди. Недавно розповідала про це в одній розмові.
Це жовтень 2018 року. За два місяці до того, як Зеленський оголосить "іду в президенти", він записує ролик, звернення до народних депутатів і каже, мовляв, "я знайшов для депутатів тепле затишне місце. Ідіть у сраку". Ну ок, а чого ні, простий же парєнь, свій, да? Антиістеблішмент, всі діла.
Далі партія "Слуга народу" вивішує по всій країні сітілайти з написами: "Весна покаже, хто де крав", всякою іншою пошлятиною.
Далі було багато культурних кодів для простого народу, шаурми, були "засранці" на адресу рєбят-далекобійників, звертання "Пєтя" до Порошенка тощо.
І ось з'являється пост Порошенка, який каже про свого політичного опонента: "Зелена шмаркля".
Після "зеленої шмарклі" я зрозуміла, що межа перейдена, все вийшло з берегів.
Непристойний жест, який показав у парламенті Гео Лерос президенту Зеленському — це просто помах крил того самого слова-метелика, яке було запущене восени 2018-го.
Я пробую уявити себе на місці президента. Ось ти виходиш на пресмарафон у пастці оцього образу "простого парня", до якого сам же приколов себе булавкою в суспільній уяві, народного обранця, який всім покаже кузькіну мать. Виходиш після кількох медійних скандалів і викривальних розслідувань про твоє оточення, усі журналісти на низькому старті.
Ти не можеш втримати дистанції з журналістами, тебе легко провокують, ти огризаєшся з позиції слабкого, хамиш
І тут ти відчуваєш, що ти не маєш достатньо ваги. Що тебе не захищає президентський статус (ти сам деконструював його, надав йому нового контексту), ти не можеш втримати дистанції з журналістами, тебе легко провокують, ти огризаєшся з позиції слабкого, хамиш журналістам, а твій прессекретар невміло пробує, але не може тобі допомогти.
І тоді ти робиш помилку: ти пробуєш допомогти собі сам, додаючи собі суспільної ваги словами. "Я не головнокомандувач, а верховний головнокомандувач". "Ви зараз говорите з президентом України". "Мене обрав народ". І це не працює. Це робить ситуацію ще гіршою, зовсім безсилою і жалюгідною. І створює ось таке враження у баристи. Дійсно, ось саме так ще ніколи не було.
