Сковорода став відкриттям для словенців. Зламав російський наратив

Українцям варто уважніше придивитися до Григорія Савича

Кілька років тому посол України в Словенії пан Михайло Бродович показував мені в столиці цієї країни пам'ятник Сковороді. Невеличка й вишукана скульптура встановлена в парку в центрі Любляни, а поруч із нею – пам'ятники видатним представникам інших народів. Побачити як символ України саме Сковороду було свіжо й незвично, адже зазвичай за кордоном українці ставлять пам'ятники Шевченкові, – пише Андрій Любка для видання "День".

На моє запитання пан Бродович відповів, що про Шевченка словенці знають (і пам'ятник йому в одному з містечок є), а от Сковорода став для них відкриттям. Адже коли вони бачать дати життя 1722-1794 й підпис "український філософ", то мимоволі думають: ого, у ті древні часи вже існували не тільки українці, а й українська філософія! Це докорінно змінює стереотип про Україну, ламає російський наратив про "націю, якої ніколи не існувало", створює нову парадигму мислення про нашу країну. Сковорода відкриває іншу перспективу на Україну, де Шевченко стає не творцем нації, а її будителем від сну, Григорій Савич поглиблює нашу історію й слугує живим підтвердженням глибшого зв'язку з багатостолітньою традицією.

І через це, безперечно, постать і творчість Сковороди ідеально надається для культурної дипломатії й представлення України закордоном. Але водночас і українцям давно варто уважніше придивитися до Сковороди, відкрити не тільки його зображення на великій купюрі і хрестоматійні вірші, а й інші твори, захоплюючу й небанальну біографію (Григорій Савич ще й довгенько прожив – 71 рік!), контекст його епохи і місце філософа в європейській системі координат.

Не йдеться про те, щоб передавати куті меду, як то в нас до речі й не до речі люблять робити, не треба одразу поспішати з висновками, що Сковорода був перлиною європейської філософії, що всі його ідеї й позиції були новаторськими, а кожен твір – незабутнім шедевром. Ні, у Сковороди багато нудних творів, він грішить моралізаторством, частенько його ідеї є підхопленими з інших джерел і авторів, а зі стилістикою він міг би завдавати собі й більше клопоту. Але попри все це – як то кажуть, ніхто не ідеальний, і схожі претензії можна б висунути і до, наприклад, Франка! – він залишається потужним мислителем, цікавим письменником, неординарною особистістю, якою б пишалася кожна європейська культура. Часом достатньо написати всього кілька рядків, щоб увійти в історію, а у випадку Сковороди мова йде якщо не про всю творчість, то принаймні про десятки творів. Саме так – раціонально й тверезо – треба ставитися до наших класиків; усвідомлювати, що пафос і бронзовіння вбивають живу думку й інтерес до творчості.

Я пишу все це через те, що вже наступного року ми будемо святкувати 300-річчя з дня народження Григорія Сковороди. Безсумнівно, це подія року, до якої слід належно підготуватися, адже проґавити таку ювілейну річницю буде непростимою помилкою. Водночас, особливих надій на державу у цьому сенсі немає, а частина нових культурних інституцій, на жаль, поволі атрофується через непрофесійне керівництво й відтік фахових кадрів. Хай там як, а 150-річчя Лесі Українки вдалося відзначити на гідному рівні якраз завдяки залученню громадськості, науковців та інтелектуалів, тож цей приклад може стати платформою і для якісного пошанування Сковороди.

Оскільки Сковорода був "народним" філософом, то годилося б і його трьохсотріччя святкувати усім народом. То що, в кого які ідеї?