Україна – "непроговорена" держава. У цьому полягає її трагедія

Марно покладати надії на "слова на папері", коли на їхній сторожі не стоїть кожен із нас

Справжня трагедія України в тому, що вона "непроговорена" держава. Вона народжена з колективної емоції, з великого подвигу тих, хто поклав своє життя, аби вона постала, з "надміру любові", за геніальним висловом Вільяма Єйтса. Але також з родовим ґанджем – критичним браком саморефлексії та самопізнання.

Відчуття незалежності як великої цінності, яка насправді єднає абсолютну більшість українців, спроможне дати абсолютно чітку відповідь, ким ми не є, але безсиле розповісти нам про самих себе. За 30 років ми не усвідомили, чим є Україна як держава, і ким є ми, українці, яко державний народ. Ми так і не сформулювали "технічне завдання" на українську державність.

А відтак ми відчуваємо, що нам вкрай потрібна державність, але не можемо сформулювати навіщо і яка саме. Звідси народжується український парадокс героїчної відданості ідеї української державності і водночас великої недовіри до держави, яку завжди уособлює влада і державний апарат. Бо засаднича ідея самоврядування, яка лежить в основі будь-якої демократії, передбачає, що народ формулює "технічне завдання" для влади і контролює, аби влада не виходила суттєво за межі необхідного для його виконання. Якщо можновладці суттєво порушують цей суспільний договір, народ їх скидає на виборах, або постає проти такої влади, не очікуючи відкриття виборчих дільниць.

У динамічному балансі прагматичних інтересів та високих ідеалів, які об'єднують великі групи людей, так звані суспільні страти, і полягає мистецтво врядування. Урядувати через закони (rule by law) означає не штампувати нормативно-правові акти зі швидкістю принтера, а знаходити динамічний баланс між різними суспільними групами та обережно направляти його динаміку у потрібному руслі.

Юридичні закони, на відміну від законів хімії, фізики чи біології, не є самовиконуваними. Погано написаний чи поспіхом ухвалений закон, який не враховує динаміку суспільних сил та інтересів, приречений бути мертвонародженою дитиною. Бо суспільство, яке не довіряє владі і не розуміє навіщо влада змушує громадян (наприклад) носити маски, має набагато більше ресурсу, аби знайти в законі тисячу лазівок і не виконувати чи обходити його. Врешті-решт в законодавчому процесі задіяні кілька тисяч людей, а законодавчі акти претендують на те, аби регулювати поведінку мільйонів. Без згоди цих мільйонів через довіру до влади чи усвідомлення суспільної користі від запровадження тих чи тих законодавчих регулювань (бажано і те і те), будь-який закон приречений бути більше декларацією, аніж регуляцією.

Архітектор американської конституції Джеймс Медісон дуже влучно назвав такі формально обов'язкові, але де-факто імпотентні, юридичні норми "паперовими бар'єрами" (parchment barriers) на шляху можновладців, які інстинктивно прагнуть концентрувати все більше і більше повноважень у власних руках. У 48-му "Федералісті" він пророчо пише: "Неможливо заперечувати, що влада за самою своєю природою має загарбницькі нахили і тому належить весь час її ефективно стримувати від виходу за рамки наданих їй повноважень. Чи досить буде точно зазначити межі владних повноважень кожного органу влади у конституції та вірити, що ці паперові бар'єри втримають загарбницький дух влади? Досвід переконує нас у тому, що дієвість писаних норм було значно переоцінено й існує нагальна потреба у адекватнішому захисті слабших органів влади від сильніших".

Коли Михайло Жернаков алярмує (і правильно алярмує!), що президент Володимир Зеленський готується вчергове витерти ноги об Конституцію, призначивши до Конституційного суду нових суддів за відсутності у суді вільних вакансій за його квотою, Михайло забуває поставите найбільш фундаментальне питання української політії: чому Конституція неспроможна захистити себе і зупинити президента від такого відвертого свавілля?

Жодні суди, жодні активісти, жодні "паперові бар'єри" юридичних норм нездатні захистити суспільний договір, який ніколи не укладався. Якщо ми вірили, що Донбас – наша земля, ми пішли його захищати від загарбника (часто з порушенням формальних правових норм), розуміючи, що "паперові бар'єри" міжнародного права і Будапештського меморандуму неспроможні захистити нашу землю. Крим тому найкращий доказ.

Так само, аби в цій країні запрацювало право, а Конституція не була лише "словами, написаними на папері", ми маємо усвідомити, навіщо нам держава, які повноваження і під які завдання ми делегували владі, і які наші взаємні права і зобов'язання vis-a-vis державний апарат. Але щоб відповіді на ці засадничі питання знала не тільки купка експертів та політиків, а широкий загал, цю державу потрібно "проговорити". Як розумні закохані починають проговорювати свої взаємини, коли цунамі емоцій спадає і починається довгий марафон спільного життя.

Тільки коли ми "проговоримо", усвідомимо та сформулюємо наш суспільний договір і договір про врядування, з'явиться шанс, що кожен вихід влади за накреслені в ньому межі викликатиме наш активний опір на виборчих дільницях, в судах, на вулицях і площах чи навіть у формі повстання зі зброєю в руках. А до того – хто захищатиме контракт, суб'єктом якого він себе не відчуває?

І тоді залишається лише наївна надія на "слова написані на папері", які ми називаємо конституцією, законами та підзаконними актами... Втім як колись визнав Джордж Вашингтон: "Жодна стіна слів, жодна гора паперу не може бути настільки міцною, аби втримати широкий потік безмежних амбіцій, посилений потужною течією корумпованої моралі".

Марні сподівання, скажу я вам, покладати надії на "слова на папері", коли на їхній сторожі не стоїть кожен з нас...

Оригінал