Мессі привернув більше уваги, ніж 339 олімпійських чемпіонів

Імена більшості з них забудуть після церемонії нагородження

Олімпійські ігри в Токіо завершились у точній відповідності до усіх можливих сучасних "трендів". У підсумку змагань було визначено 339 олімпійських чемпіонів. Насправді їх набагато більше, бо у командних видах чемпіонами стають від двох до двадцяти трьох спортсменів. Щодо призерів, то їх взагалі понад тисячу. Коментатори громадських телеканалів сотень країн, яким Міжнародний олімпійський комітет роздав права на телетрансляції, під кінець змагань виглядали втомленими. Оголошувати щодня про кілька десятків чемпіонів нелегко. Де взяти стільки емоцій? Зате радість перемоги була розподілена як ніколи щедро: медалі Олімпійських ігор здобули представники майже ста країн.

Що у підсумку? Гадаю, що імена дев'яноста відсотків олімпійських тріумфаторів Токіо спортивний світ забув одразу після їхнього нагородження. Так само як і назви видів спорту, у яких ці люди стали чемпіонами. Навіть на батьківщині більшості чемпіонів радість буде недовгою – у спортивного світу тепер інші кумири.

В останні дні Ігор, коли суперечка за нагороди мала би ставати все більш захоплюючою, а світ - затамувавши подих слідкувати за драматичною розв'язкою, головною темою спортивних новин була доля аргентинського футболіста Ліонеля Мессі, який не продовжив контракт із футбольним клубом "Барселона". Один футболіст, не зробивши за цей час жодного удару по м'ячу і жодного разу не з'явившись перед публікою на футбольному полі, привернув більше уваги, ніж усі 339 олімпійських чемпіонів разом узяті.

І Мессі тут ні в чому не винен. Бо не може бути у змагань 339 переможців. Їх стільки не буває. Тому переважна більшість тріумфаторів Токіо відчувають себе як одна із кількасот дружин арабського шейха, яка того шейха бачить зблизька один раз на рік, не кажучи вже про щось більше. Тому що можна мати сотні жінок, але не можна їх усіх любити. Навіть коли ти найбагатший шейх. Так само не може людство вшановувати 339 чемпіонів. Тому радість більшості чемпіонів розділили їхні тренери, родичі та знайомі. Ну і найближчі земляки.

В цьому сенсі Україні пощастило – чемпіоном у нас став лише один Жан Беленюк, якому і дісталася уся вітчизняна олімпійська слава. Всі інші наші фаворити програли, у кращому випадку задовільнившись срібними чи бронзовими нагородами. Ось і добре – менше буде клопоту спортивному начальству. Менше треба буде платити преміальних, давати квартир і таке інше. А коли згадати, що наш чемпіон є за сумісництвом депутатом від правлячої партії, то взагалі все виглядає чудово. Хочеш стати олімпійським чемпіоном – іди в депутати від партії імені телевізійного серіалу.

У старі комуністичні часи провал українців у Токіо, а 44 місце у загальному заліку це таки провал, викликав би купу висновків. Винних у програші звільнили би з роботи чи перевели на нижчі посади, намітивши водночас шляхи для виправлення становища. Тепер щось подібне неможливо. Українські олімпійці досягли своїх нинішніх результатів не завдяки, а всупереч обставинам, самотужки долаючи труднощі та знаходячи можливість удосконалюватись на спортивних спорудах, які ще не встигли розвалитися за тридцять років занепаду, або виїжджаючи за кордон за рахунок особистих спонсорів.

З іншого боку, в цьому є і позитив. Україна не ставить за мету самоствердитись у світі за рахунок олімпійських перемог, як це роблять наші сусіди із країни-агресора. У нас немає спеціальних допінгових чи ще яких програм задля досягнення олімпійських титулів. Будь-яких інших теж немає, а коли є, то майже виключно на папері.

Особливо показовою є відсутність українських чемпіонів серед боксерів. Тому що бокс на сьогодні є у нас чи не єдиним справді масовим видом спорту. Немає в Україні жодного населеного пункту, де не було би охочих навчитися вправно бити людей по писку. То де ж тоді наші чемпіони з боксу? Відповідь проста. Українці йдуть вчитися на боксерів не заради спортивних нагород, а заради працевлаштування. Охоронець – чи не єдина професія, представникам якої платять більше, аніж у Польщі.

Як на мене, то головним підсумком Ігор у Токіо стала подальша деградація цих змагань. Вона триватиме доти, поки організатори не схаменуться і не зроблять формат олімпійських змагань більш притомним. Та чи воно їм треба? До наступних Олімпійських ігор у Парижі залишилось менше трьох років – побачимо!

Микола Несенюк, для Gazeta.ua