Зеленський втратив здатність до емпатії. Інститутська для нього – просто вулиця

Історію не обдуриш і не прискориш, але її можна і треба спрямовувати. І Майдан став тією "пасткою", що не дає нам повернути назад

Вже після Майдану до мене в гості завітала мама. Я повів її на Інститутську.

Було охайно, порожньо, після дощу. Прозорі краплі сяяли на гілках дерев, стовпах ліхтарів, розірванному шматті металу на кульових отворах у них, на маминих очах.

Кого б я не приводив на Інститутську - якої б культури, віросповідання, географії, статку - ці люди завжди приголомшено замовкали при вигляді облич, власники яких своєю кров'ю просякнули усі усюди довкола.

Від обгорілої бруківки вулиці до засмерділих владних вертикалей Печерських пагорбів.

Мабуть, я просто обираю таких знайомих і друзів. Не за гаманцем, розумом чи красою. А за здатністю до емпатії.

Вони достатньо соціалізовані люди, аби у своїх країнах - огорнутих ароматами французьких круасанів та американських стейків, лондонською мрякою чи водами Гангу - не розуміючи суті трагедії і звитяги Майдану, сприймати подібні речі так само адекватно, як їх сприймали наші співвітчизники, що взимку 2014 року вимостили бруківку Інститутської квітами. Від самого низу і до самісінького неба.

Емпатія.

Мені здається тут це ключове слово.

Хтось мені колись сказав, що я не сприймаю і не люблю Зеленського подекуди ірраціонально, просто через те, що він мені органічно противний. Якось так. Що він типу антивсе те, що важливе для мене та розвитку інтелекту в Україні.

Мені ці слова дуже закарбувалися і я відчував, що це щось близьке та зрозуміле, але суть весь час вислизала.

Аж ось воно.

Зеленський в гонитві за своїм конкурсами капітанів та розминками, ховаючись за натягнутими посмішками та пласкими жартами, геть втратив здатність відчувати інших.

Втратив здатність до емпатії.

Тому і Інститутська з його точки зору - це просто ще одна гарно освітлена та асфальтована вулиця.

Так, він вміє в відео і імітацію емпатії. В "під особистий контроль", "велика трагедія", "наші героїчні лікарі".

А виходить загиблий Журавель, колапс лікарень та велике будівництво.

Інакше просто не може бути.

Мільйонам людей в Україні і донині "какаяразніца", що то за обличчя в центрі міста.

Так було, є і ще довго буде.

Історію не обдуриш і не прискориш, але її можна і треба спрямовувати.

І Майдан став тією "пасткою", що не дає нам повернути назад.

Навіть у вигляді всратих декорацій найсмачнішого морозива та газованої води, яку всі пили з одного стакану і ніхто не хворів. (с)

Шкода, що на Майдані було сплачено настільки зависоку ціну, але з кожним роком все більше переконуєшся, що кожна краплина з неї - наче той камінчик у мурі, що відділив нас від мороку.

І поки висоти цього муру вистачає. Поки вистачає.

Маємо пам'ятати Небесну сотню.

Оригінал