Шевченко не уміє бути вдячним

Він принизив кума, який зробив для нього все, що міг

Андрій Шевченко повідомив своїх роботодавців про те, що припиняє бути тренером національної футбольної команди України. Зробив це через одну із соцмереж, знаходячись десь далеко. Крок виглядає як відверта зневага до керівництва Української асоціації футболу і особисто Андрія Павелка, який її очолює.

Судіть самі – Павелко зробив для свого кума Шевченка все, що міг, і навіть більше. Згадайте, як у грудні 2015-го людина, яка до цього не тренувала взагалі нікого і ніколи, раптом стає "асистентом" тренера збірної Михайла Фоменка, який щойно вивів команду на Євро-2016. Звісно, Фоменка ніхто не запитував. Усі розуміли, що після фінального турніру збірну очолить Шевченко. Розрахунок був простий: коли команда зіграє вдало, це припишуть новому геніальному "асистенту" Шевченку. Коли ні – усіх собак повісять на бідолашного Фоменка.

Так воно і сталося. А потім куми п'ять років чудово співпрацювали. Результати роботи Шевченка відомі: провал відбору на Кубок світу 2018-го, найбільша поразка за всю історію вітчизняної збірної, ганебний розгром від англійців у чвертьфіналі Євро-2020/2021. Ну і достроковий провал відбору на Кубок світу наступного року після нічиїх із Казахстаном та Фінляндією на своєму полі.

Все це не заважало Андрію Павелку та більшості ЗМІ зображати Андрія Шевченка геніальним тренером. Нашим людям багато не треба – геніальний так геніальний! Коли артиста у нас можуть обрати президентом України, то чому не вважати Шевченка генієм тренерської думки?

Аж раптом щось сталося у стосунках голови УАФ Павелка та тренера збірної Шевченка. Чи то тренер образився на те, що команду після 0:4 від Англії не досить урочисто зустріли? Чи то Шевченко хотів, щоб йому із командою дали за це ордени, як давали команді Блохіна 2006-го за те ж саме?

Не будемо плодити версії, яких зараз ходять тисячі. Будемо реагувати виключно на факти. А фактом є те, що Шевченко пішов від Павелка "по-англійськи", не попрощавшись. І тепер тому слід терміново переривати відпустку і шукати для збірної нового наставника.

А хіба могло бути інакше? Це ж наш улюблений метод – забути про благодійника після того, як він стає непотрібним! Точно так Шевченко вже один раз вчинив, перетворившись із футболіста у політика влітку 2012 року, і нікого про це не попередивши. Павелку ж доведеться мужньо перенести це приниження і зробити вигляд, що так і було задумано. Водночас і законопроєкт внести до Верховної Ради, за яким з роботи можна звільнитися, повідомивши про це через соцмережі. Справді, навіщо ті заяви писати, папір псувати?

А подякувати Павелку, який ризикнув зробити із кума тренера? Подяка – це не про Шевченка. Бо ж це ми всі маємо за все йому дякувати. Чи те так?

Микола Несенюк, для Gazeta.ua