Ми пасемо задніх у вакцинації. Це грає офіційному Києву на руку

Пандемія схожа на війну. Ставить на перше місце колективне виживання

Вакцинація в будь-якій країні проходить дві стадії. Перша пов'язана з дефіцитом вакцин, а друга - з дефіцитом людей, які готові робити щеплення.

Коли український МОЗ навесні вирішив щеплювати лідерів громадської думки - це викликало глухе ремствування в соцмережах. У той момент не було нестачі в бажаючих отримати вакцину. Зате був дефіцит самих вакцин, - пише Павло Казарін для "Української правди".

Пропозиція почне наздоганяти попит трохи пізніше. Центри масової вакцинації зіб'ють гостроту проблеми. Міністерство охорони здоров'я сьогодні рапортує про щоденні рекорди, хоча у відносних показниках число повністю вакцинованих коливається в межах 2%.

Ми ще навіть не почали наближатися до другої стадії. Тієї самої, що пов'язана з дефіцитом готових робити щеплення людей. Але рано чи пізно вона настане - і Україна опиниться на тій же розвилці, на якій стоять сьогодні більш розвинені країни.

Для колективного імунітету одних лише бажаючих зробити щеплення недостатньо.

У той момент, коли попит на вакцини остаточно зникне - офіційному Києву доведеться приймати рішення. Робити вакцинацію обов'язковою - чи ні.

І в цей момент ми зануримося в суперечку про межі свободи.

Щодо вакцин ці дискусії точаться вже два століття. У США влада судилася зі своїми громадянами протягом усього XIX століття.

Вакциноскептики стверджували, що обов'язкові щеплення від віспи порушують їхнє конституційне право на "життя, свободу і прагнення до щастя".

Втручатися довелося Верховному суду США, який 1905 року визнав обов'язкову вакцинацію законною. У його вердикті йшлося про те, що "заради загального блага свобода будь-якої людини може бути піддана обмеженням".

Математика в цьому питанні теж виявилася на стороні доказової медицини. Віспу вдалося перемогти. Число жертв кору - різко знизити.

У ХХ столітті людство стало вмирати від тих хвороб, до яких раніше просто не доживало.

Але, у міру того, як у західному світі епідемії йшли в минуле - ставало простіше продавати обивателю страх перед побічними ефектами від вакцин.

Хвороби ставали більш "віртуальними" - а "побічка" була дана у відчуттях. Щеплені батьки стали вимагати, щоб їхніх нещеплених дітей пускали в школи.

В результаті, у квітні цьогоріч Європейський суд з прав людини визнав обов'язкову вакцинацію такою, що відповідає демократичним нормам. Рішення оскарженню не підлягає.

Його логіка була проста. У суспільстві є ті, хто не може отримати щеплення за медичними показаннями. Єдиний їхній шанс - це колективний імунітет.

А тому вакцинація перестає бути "приватною справою", а стає "суспільною". Втім, це не змусило супротивників вакцин скласти зброю. Програвши битву за цифри вони почали шукати нову етику для своїх стандартів.

Антивакцинатори твердять про "недоторканність приватного". Про свободу вибору. Міркують про диктатуру і порівнюють обмеження для нещеплених з апартеїдом.

Для більшої переконливості вони часом порівнюють себе з жертвами нацизму, прирівнюючи паспорт вакцинації (а, точніше, його відсутність) до жовтих зірок на одязі євреїв у концтаборах. Така собі апропріація навпаки - привласнюють чуже страждання, щоб викликати співчуття до себе.

Втім, таке трактування "свободи" має суттєву ваду.

Відмова від вакцини несе загрозу не тільки для самого скептика. Його вибір зменшує колективну безпеку країни в цілому.

Нещеплені стають інкубатором для появи нових штамів. Які, в свою чергу, б'ють по тих, хто не готовий гратися з долею.

Іронія в тому, що людству не звикати обмежувати персональні свободи заради загального блага. Водії змушені дотримуватися правил руху. Пасажири літаків здають рідини в багаж і проходять огляд.

Усі без винятку - платять податки і надягають одяг, виходячи на вулицю. Приватна свобода обмежена прапорцями колективної безпеки. А іноді - як у випадку з одягом - ще й рамками суспільного розуміння норми.

Цілком можливо, що аналогічним чином світ буде змушений домовлятися щодо щеплень. Колективний імунітет не сформувати лише за рахунок прихильників наукового знання.

У різних країнах скептики складають до половини населення - і вже в наступному році суперечки щодо меж "приватного" і "громадського" спалахнуть з новою силою.

А ще це буде суперечка про загальне благо. Зрештою, кишеньковий злодій краде не тільки гаманець, але і відчуття безпеки. Корупціонер не просто бере хабар, а й знищує правила чесної конкуренції.

І якщо колективний імунітет вважати громадським надбанням, то світ поділиться на тих, хто в нього інвестує, і тих, хто його не спитавши привласнює.

Обмеження на подорожі. ПЛР-тести за свій рахунок. Доступ в ресторани за паспортами вакцинації. Різні країни експериментують з політикою батога і пряника.

У ролі останнього виступають фінансові бонуси (як в Греції) або лотереї для щеплених (як в США). Але якщо пандемія піде на новий виток, то арсенал засобів примусу може вирости. І нам залишається лише здогадуватися, яким він буде.

Проблема в тому, що логіка антивакцинаторів не завжди лежить в площині раціонального знання. Мотиви багатьох з них криються в просторі релігійно-містичного.

Для людини з подібним складом розуму пандемія - це промисел вищих сил. Вона відчуває себе на роздоріжжі. Можна змиритися зі своєю долею - і перехворіти. А можна зробити щеплення, що буде розцінено небесами як бунт.

Той, хто почувається іграшкою в руках провидіння, боїться другого сценарію часом більше, ніж реанімаційної палати.

Обов'язкова вакцинація для нього - те саме, що плювок в ікону. Повстання проти богів, яке не обійдеться без наслідків. Їхнє світовідчуття зводиться до хрестоматійного "чому бути, того не минути".

Пандемія і справді схожа на війну. Ту саму, що ставить на перше місце колективне виживання.

Війна дає право державі проводити мобілізацію, переодягати громадян в солдатів і відправляти в окопи ризикувати життям заради загального блага.

Персональна свобода змушена тіснитися - і сім років тому Україна дізналася про те, як це виглядає на практиці.

Втім, до того моменту світ встиг сформулювати алгоритми поведінки на випадок війни. Чого не скажеш про пандемію.

В якомусь сенсі той факт, що ми пасемо задніх у питанні вакцинації, навіть грає офіційному Києву на руку.

У нього є шанс дочекатися готових протоколів бюрократичної поведінки.

Від тих країн, з авторитетом яких ми звикли рахуватися. Від тих країн, в яких раніше за нас дефіцит вакцин поступиться місцем дефіциту готових робити щеплення людей.