Вороття немає. Українським патріотам треба засвоїти вірменський урок

Наявність зовнішнього ворога ніяк не виправдовує пограбування власного народу

Віталій Портников у своїй статті назвав Кочаряна "вірменським Медведчуком". Чим мене відверто здивував. Звичайно, "кожна метафора кульгає", але якщо і порівнювати з кимось першого президента невизнаної Нагірно-Карабаської республіки та другого президента Вірменії, то вже точно не з Медведчуком.

Попри свою проросійськість, Кочарян – насамперед вірмен. Ба більше – герой та справжній (хоча і, як засвідчила історія, недалекоглядний) герой вірменського народу. Саме з його іменем асоціюється перемога вірмен у Першій карабаській війні. Саме Роберт Кочарян від 1988 року був одним з лідерів руху за входження Нагірного Карабаху до складу Вірменії та очільником організації "Міацум", від 1992 року – головою Комітету оборони та прем'єр-міністром невизнаної НКР, а в 1994, після перемоги вірмен у Першій карабаській війні, був обраний першим президентом невизнаної республіки.

Важко уявляю Медведчука на чолі українських повстанців десь на Кубані…

Бо на відміну від українців, головний ворог у свідомості вірмен – це "колективні турки", до складу яких – повторюсь у свідомості вірмен – безумовно належать і азербайджанці. Врешті-решт, це формула і Ердогана, і Алієва: "дві держави – один народ". Тому урок останніх вірменських виборів – це точно не про електоральну поразку "вірменського Медведчука" – це радше про фіаско "вірменського Порошенка". Причому, на відміну від п'ятого президента України, другий президент Вірменії таки виграв свою війну проти зовнішнього ворога, але програв свій герець за демократичну та квітучу Вірменію.

Перемога партії Нікола Пашиняна на дострокових виборах до вірменського парламенту після глибокотравматичної поразки вірмен у Другій карабаській війні – це дзвіночок та урок для України. Особливо для пасіонарно-патріотичного сегменту українського суспільства. Патріотична риторика і навіть безумовні військові перемоги не можуть служити виправданням за корупцію, економічний занепад та придушення свободи у власній країні. Вірмени, яким вдалось побудувати зразкову етнічну націю (98% громадян Вірменії – етнічні вірмени), ідентичність для яких важить набагато більше, ніж для українців, зробили вибір на користь пораженця-демократа, а не переможця-автократа.

Якщо українські патріоти і надалі триматимуться за "українського Кочаряна" з його патріотично-консервативною риторикою та аморальною практикою, їм уготована доля "Вірменії" Роберта Кочаряна. В кращому разі залишатися галасливою опозицією, яка ні на що серйозно не впливає. Особливо якщо "український Пашинян" Зеленський поведеться з лідером "Європейської солідарності" так, як Пашинян вірменський повівся з вірменським Кочаряном.

На часі тим радикалам, які свято вірять, що президенство Зеленського – це катастрофа для України, і тим поміркованим, хто просто розуміє, що масштаб особистості шостого президента України явно не співпадає з масштабом України та викликів, що стоять перед нею, почати шукати двері в майбутнє, а не викликати до життя духів минувшини. Вірменський урок свідчить, що вороття назад немає. Навіть після приголомшливої поразки на фронті, вірмени воліли обрати відносну свободу замість корупції та бідності під димовою завісою патріотизму. Це не означає, що корупція та патріотизм – це синоніми. Це лише означає, що наявність зовнішнього ворога ніяк не виправдовує пограбування власного народ.

Цікаво, чи засвоять українські патріоти цей вірменський урок?

Оригінал