Показали єдиний український фільм у міжнародному конкурсі "Молодості"

"Я працюю на цвинтарі" - ідеальне чорне дзеркало нашої, конкретно української реальності

1 червня на 50-му Київському міжнародному кінофестивалі "Молодість", що триває в столиці до 5 червня, показали фільм "Я працюю на цвинтарі" Олексія Тараненка, єдиний український фільм в головному міжнародному конкурсі.

Вже за кілька днів до показу всі місця, передбачені системою бронювання квитків, були вичерпані. Такий незвичний і поодинокий ажіотаж для українського кіно можна пояснити конкурсною одинокістю представника від України, а водночас і популярністю першоджерела, з якого був видобутий фільм – однойменна книжка 2016 року Павла "Паштета" Белянського, в оригіналі написана автором російською мовою, а потім перекладена на українську Романом Колядою. Книга з незвичним сюжетом, трагічністю навпіл із комічністю і чисельними гостроязикими пасажами, як ідеальне чорне дзеркало нашої, конкретно української реальності, була, здавалося б, створеною для екрану, попри новельну форму. В сценарії Белянський врахував всі можливі вимоги кіно, і два роки тому на конкурсі УКФ "ЯПНаЦ" виявився одним з найкращих проектів, штовхати який до виграшу сам Тарантіно звелів би. Перші ознаки проблемності з'явилися минулого року, коли творці "ЯПНаЦ" подали майже відзнятий проект на конкурс Держкіно для отримання фінансування на постпродакшн і долучили кілька фрагментів, настільки нікчемної якості, що весь захват, створений двома роками існування проекту, пішов коту під хвіст. Тож прем'єра в кінотеатрі "Жовтень" стала іспитом, нічим не меншої значимості за ЗНО, адже для режисера Олексія Тараненка фільм є повнометражним ігровим дебютом, а для теперішньої України, де кінематограф більш цивілізований, аніж посеред 10-х років, це вже серйозно і тягне на визначення лакмусового папірця. Й іспит був зданий ним з прохідним балом, - пише Ярослав Підгора-Гвяздовський для "Детектор медіа".

Очікування цілковитого провалу "провалилися" вже на перших 15-20 хвилинах, вирішальних для уваги, і першим у цьому "винуватцем" був той, хто пройшов крізь вогонь глядацького контролю ще 2016-го – сам текст, тепер вигідно, по-новому опрацьований і перелитий в нові міхи. Дотепи "Паштета" грали свою роль, створюючи правильну атмосферу кладовища, про яке варто говорити, аби вгодити глядачеві, лише з буйним цвітінням чорного гумору. Вже перший діалог – це анекдот, адекватно вписаний в кіно: в кабінеті головного героя, Сашка (Віталій Салій), упорядника цвинтаря, лунає дзвінок, і чоловік в слухавці, не знаючи, що помилився номером, наполегливо намагається забронювати місце на шістьох персон, розраховуючи на місце в ресторані з гарним видом – щоб дивитися не в стінку і щоб не було дуже тісно. Трохи згодом до Сашка приходить клієнтка з проханням поховати вмерлого котика з формулюванням "хочу його по-людськи поховати", з поясненням, що це не просто кіт. В цей час інший працівник цвинтаря цитує Марселя Пруста, а його примітивний колега, вражений нечуваною досі пишномовністю, питає з використанням доречної своїй освіті обсценної лексики: "Шо це за пі**обол?" І отримує відповідь: "Це – класик... Хоча ти по-своєму правий".

Обсценна лексика, такий рідкісний гість в нашому кіно, попри її реальну і надлишкову присутність в постсовковому, зросійщеному суспільстві, тут виглядає ще одним текстуальним влученням в ціль – перегини з матюками у фільмах про британських чи американських братків у нас не можливі і зайві, але дозовані вставки лайливих слів, як у класика Джеймса Джойса в його "Уліссі", створює колорит і навіть більше – проводить чітку культурну межу, вказуючи, ким є персонаж. А персонажі в "ЯПНаЦ" різні і строкаті, що структурно є ще одним вдалим моментом. Тут є директор кладовища Петрович (Віктор Жданов), який хоч і бере хабарі, але турбується про своїх працівників. Є донька Сашка Аліса (Анна Іванова), настирна у своєму прагненні потрапити на очі і в серце йому, хто багато років тому покинув родину через трагедію. Є чисельні відвідувачі зі своїми проханнями і болем. А також – трунарі і бандюки, що смерть сприймають винятково як засіб для заробляння грошей.

Взагалі ідея поєднати драму життя з трагедією смерті та захисним механізмом людини від страху і нудьги, сміхом – пречудова в будь-який час. А додавання до цього кримінального жанру у вигляді актуальної боротьби за владу над світом мертвих – і поготів супер. Уся справа за вмінням крутити всі тарілочки разом, і так, щоб вони не попадали, а сам процес тримав би глядача в напрузі. Це, власне, і є адресатна вимога до дебютанта. Тараненко запустив стільки тарілочок, скільки було потрібно для повноцінного і складного шоу, от тільки одні крутилися занадто швидко, інші завмерли вже на другій половині, а деякі так і не розкрутилися достатньо.

Злий жарт із найсильнішім гравцем в драматургії фільму, гумором, зіграв його надлишок. Ледь не кожна сцена в першій половині була комедією, мов окремий скетч – іронічно, анекдотично і афористично. Та це почало втомлювати вже десь на середині 100-хвилинного фільму. А от в другій половині над усім зависла драма, а гумор загубився, вигулькнувши тільки наприкінці.

Ситуацію з провисанням цікавості та напруги намагалися врятувати за допомогою вкраплень екшну, трилеру і перебивок в діалогах – деталі квартири Сашка, прольоти над Києвом, частини Байкового цвинтаря, втеча поміж поховальної процесії, нічний збір квітів із могил чи закопування "колабораціоністів". Втім, ці ін'єкції, як з ботоксом, невдовзі стали шкідливими, і кіно відчутно почало нагадувати серіальну фактуру, причому в гіршому розумінні нашого виробництва.

У цьому шоу прикрим виявилася одна тарілочка, можливо, центральна, що крутилася без куражу: Віталій Салій, такий яскравий в своїх попередніх ролях, провів "... на цвинтарі" роботу згідно сприйняттю місця – стоїчно, малоемоційно, з максимально притушеними гранями артистизму. І це прикро до сліз, зважаючи на його вибуховий талант. Зрозуміло, роль упорядника поховань і розподільника надгробних пам'ятників не викликає в уяві ексцентричного блазня чи сексапільного балагура, тим паче, якщо серце героя – досі розверста рана кошмару минулого. Але вічно пригнічений вигляд задовбаного життям чоловіка – це теж не варіант, особливо для кіно. Можливо, варто було б підкинути дровенят безконтрольного божевілля та істеричності, підхожих депресії, а на цьому полі Салій зміг би дати 100 очків фори. І не придумана для реалізації потенціалу актора форма – не залучений жанровий потенціал Салія, і це помилка режисера, що не знайшов правильного підходу та слова до актора.

Недо-пере-граний монолог про можливе майбуття доньки, карикатурна сцена пристрасті, недоладний новий директор, закидування "коктейлями молотова" офісу Сашка і назагал поверхове, ледь не знущальне звернення до кримінального колоса цвинтарного бізнесу криміналітетів – тем і сцен сумнівної якості з відчуттям незручності – було у фільмі чимало. Тут би виручив музичний супровід, оригінальний саундтерк чи залучені модні пісні, натомість мала місце тільки струнна версія Йоганна Себастьяна Баха і трек гурту "Круть" у фіналі, крутий, направду, але не здатний врятувати все і всіх.

Проте до катастрофи змазані епізоди не призвели. Історії відвідувачів, діалоги трунарів, сцена побиття директора чи прохідка голого упорядника, розмова біля могили сина, харизматична пика Салія і його гра-навіть-на-пів-сили, разом з цементуючим усе закадровим голосом, власне, утворили цільний твір з приємною оригінальністю сюжету, захопленими згадками дотепів і розумінням недаремно витраченого часу. Могло бути краще, але ми знаємо, як буває гірше. І "Я працюю на цвинтарі" – це не погано.

Оригінал