Жанр історичного кіно анітрохи не мертвий. Треба звикати говорити про себе

Мистецтво – це спосіб викликати нове почуття у відомому

Мене, правду кажучи, трошки дивує поширена нехіть до історичного жанру в кіно. Тобто я розумію, що Україна в історичне кіно все ще не вміє, бо по цій частині самоусвідомлення різні ідеологи знатно потопталися від народників до пострадянського міністерства культури, але прогрес таки є. В нас, як на мене, досі немає репрезентативної національної картини в сучасному кінематографі (бо взагалі є, Вавилон ХХ вам у поміч із Пропалою грамотою і не тільки). Тобто я не тільки про строго історичні сюжети, а взагалі про використання декорацій і обрамлень. Міркування десь таке, що раз для нашого осмислення історії зараз притаманний ревізіонізм, то краще взагалі ніяк не осмислювати історію, бо це нічого не дає.

Але ж дає. У Тарантіно ціла неофіційна трилогія збудована на історичному ревізіонізмі. Це не заважає всім трьом фільмам бути блискучими, бо вони блискуче написані. Бо спосіб висловлювання в мистецтві визначає силу висловлювання. Це навіть не романтичний, а проторенесансний мистецький наратив, з легенди про Гайнріха фон Офтердінґена. Котрий єдиний з придворних поетів не склав пісню на славу короля, а на славу рідної землі. Гайнріху дали рік, щоб довести, що він не винен у зраді, і десь у далекій Угорщині він знаходить мудреця, котрий вигадує секулярну естетику і доводить королю, що мистецтво - це про спосіб висловлювання, а не про тему. Інакше кажучи, існують не банальні та нецікаві теми, а банальні та нецікаві способи говорити на теми, котрі насправді весь час повторюються, незалежно від рівня мистецького витвору.

Побудова глибокого сценарію сьогодні стала значно більшою проблемою, ніж п'ятдесят років тому

Враховуючи, що в нас зараз кілька поколінь людей чималу частину життя провели в контексті низькоякісних перекладів західних блокбастерів російською мовою, не випадає дивуватися, що побудова глибокого сценарію сьогодні стала значно більшою проблемою, ніж п'ятдесят років тому. Бо історичний жанр абсолютно невичерпний. "Довгі заручини" чи "Щасливого Різдва" – чудові європейські картини в декораціях Першої світової. Вони стосуються тем втраченого покоління, але погляд настільки випрацюваний і естетичний, що ми легко сприймаємо наратив. У цьому ж ключ до розуміння мистецтва - ми не можемо оцінити принципово невідоме нам зображення, бо дистанція буде надто велика. Мистецтво – це спосіб викликати нове почуття у відомому. А також – спосіб розповісти нове (невідрефлексована подія) через призму відомого (кіносинтаксис, тропи, рими).

"Антропоїд" - не дуже відомий у нас, здається, але від того не менш прекрасний фільм. Австрійський "Максиміліан" - також чудовий продукт, попри усвідомлення серіальних обмежень. Та що там, польський "Король", хоч у ньому видно обмеження бюджету і рівень картинки там десь як у відповідній українській кінопродукції. Але в основі "Короля" лежить потужне першоджерело. У мене не настільки гостре вухо на польські діалекти, але загальне враження залишається чудове. Та навіть і з відомішого, "Гострі картузи", це прекрасне використання історичних декорацій. Жанр, всупереч тому, що видається після чергового виходу "Забороненого" чи "Крут", анітрохи не мертвий. Просто треба якось звикати говорити про себе, чи що.

Оригінал

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Яцек Павліцький Редактор міжнародного відділу Newsweek Polska
Володимир Гевко Маркетолог
Майкл Дракман Директор Міжнародного республіканського інституту в Україні
Дар'я Лазарєва Експертка відділу клімату та транспорту ГО "Екодія"
Юрій Ніколов Співзасновник видання "Наші гроші"