Міфи про дивізію СС "Галичина" створила радянська пропаганда

Гарного СРСР для українців не існувало

Минуло 78 років від дня заснування дивізії, але довкола її бойового шляху досі існує безліч міфів. Вони не дозволяють дати об'єктивну оцінку її учасникам. Більшість негативних міфів про дивізійників створила радянська пропагандистська машина. Так вона чинила з усіма українськими збройними формуваннями, які протягом останніх століть кидали виклик російському імперіалізму.

Спробуємо розвінчати найпоширеніші міфи довкола дивізії СС "Галичина".

Історію України ХХ століття потрібно розглядати, як один великий процес боротьби за українську державність. Якщо застосувати такий методологічний підхід, тоді всі події, які відбувались у 1914-1917 роках, 1917-1921-му, 1939-1941-му, 1941-1953-му, 1991 і 2014 роках лягають в один логічний ланцюжок. Окремі науковці називають його Українською національно-визвольною революцією.

Ми не унікальні. Через такі модерні революції, які дозволяли формувати держави, проходили всі народи Європи. Просто у них вони завершились набагато швидше. Пройшли ще у XVIII-XIX столітті. Це дозволило їм побудувати успішні держави. Наша революція триває.

Після поразки національно визвольних змагань 1917-1921 роках та втрати незалежності у 1921-му, більшість українських земель були поділені між Польщею та Росією. Настав довгий окупаційний період, який завершився у 1991 році.

Українці, які жили під польською окупацією, з початком Другої світової війни восени 1939 року, потрапили під ще жахливішу радянську окупацію. Однак більшість населення не переставало вірити і боротися за відновлення Української держави, спираючись у тому числі на розгалужені структури ОУН.

Друга світова війна була протистоянням двох тоталітарних режимів, рівнозначно окупаційних для України. Жоден з них не бачив у майбутньому незалежну Україну, а до її населення ставився як до колонії.

Тоді українці воювали по обидві сторони. Як і в лавах союзників, так і країнах Осі. Також частина українців пішли у підпілля ОУН і УПА, воюючи з надією створити Українську державу. А хтось спробував повторити долю Українських Січових Стрільців. Нагадаю, останні під час Першої світової війни пішли на службу до Австро-Угорської армії. Мета була одна – здобути бойовий досвід та вишкіл, щоб коли настане революційна можливість, розпочати боротьбу за незалежність Української держави. Січовикам Євгена Коновальця це майже вдалось.


Вибір стати до лав добровольчої дивізії, яка складатиметься лише з українців, був цілком логічним для багатьох людей, які мешкали на території Галичини.

До речі, такий принцип формування дозволив зберегти українську ідентичність під час створення дивізії. Також дивізійники поставили перед німецьким командуванням три вимоги:

- Дивізія повинна бути українською у складі німецької армії;

- Дивізія має формуватися у складі Вермахту, оскільки частини "Waffen-SS" не мали духовної опіки над військовослужбовцями, а це мало велике значення для українських вояків;

- Дивізію в цілому та її окремі частини не можуть використовувати проти власного народу.

Дивізія закінчила бойовий шлях весною 1945 року в Італії. Вона воювала з радянськими військами, югославськими партизанами, але жодного разу вони не воювали з мирним населенням і не приймали участь у каральних заходах.

Це все розбиває один з міфів радянської пропаганди – дивізійники воювали проти власного народу. Насправді вони боролися проти радянських окупантів, які знищили тисячі українців в тюрмах і таборах по Західній Україні. Іншого шляху захистити власний народ та ідею державності вони на той момент не бачили.

Наступний радянський міф говорить, нібито, Нюрнберзький трибунал засудив Організацію українських націоналістів, Українську повстанську армію, дивізію "Галичина" тощо. Навіть заборонив їхню символіку. А що ж було насправді?

Почнемо з того, що, на жаль, повноцінного перекладу всіх справ трибуналу українською мовою до цього часу не існує. Радянська пропаганда, переклавши частину томів, вміло маніпулювала інформацією, чіпляючи штампи на політичних опонентів. Зокрема вони говорили, що всі з'єднання СС були злочинцями.

Насправді діяльність СС – військових загонів нацистської партії – розглядалась окремо від НСДАП, а в обвинувальному акті ця організація зазначена як самостійна, а не складова нацистської партії.

Ні ОУН, ні УПА, ні створені за участю Абвера у 1941 році батальйони "Нахтіґаль" і "Роланд", ані навіть дивізія військ СС "Галичина" та їхні члени не були засуджені Нюрнберзьким трибуналом, а самі ці структури не були визнані злочинними.

Ба більше дивізія "Галичина" після усіх судових процесів була визнана такою, що не скоїла жодних злочинів під час Другої світової війни. Це доведений факт, закріплений міжнародними судами.

Тому кожен, хто заявляє про те, що дивізія "Галичина" була "пособніками нацистів" та вчиняли злочини проти людства, стають мимовільними провідниками радянських міфів про єдину хорошу сторону - Радянський Союз. Забувають при цьому вказувати приклади, коли радянські партизани грабували та спалювали українські села, а війська червоної армії та НКВС здійснювали чисельні каральні операції проти мирного населення у 1944-1953 роках.

Тому нам важливо пам'ятати, що ніякого гарного Радянського Союзу для українців не існувало. Одразу після окупації українських земель у 1945 році тут розпочались репресії та Голодомор, який у 1946-1947 роках забрав нові мільйони життів українців.

Незважаючи на репресії та переслідування, боротьба за відновлення української державності тривала аж до 1991 року. Але по факту вона триває і зараз на Сході нашої країни.

Замість підсумків.

Дивізійники СС "Галичина" - ні герої, ні злочинці. Це люди, які робили вибір і брали такий інструмент боротьби за Українську державу, який вважали оптимальним на той історичний момент.

А про неприпустимість співпраці з німцями у боротьбі з російськими імперіалістами, напевно, залюбки послухав би полковник Петро Дяченко. Він колишній командир Чорних Запорожців, а наприкінці Другої світової - командир протипанцерної бригади "Вільна Україна".

Для українців висновок мав би бути один. Історію треба вивчати не через призму підручників, які нам друкують у Польщі чи Росії, а в українському наративі.

Віктор Таран, для Gazeta.ua