Переклад має велике значення для історії. Без нього не було б, либонь, України

Книгу Максима Стріхи хочеться порекомендувати якнайширшому читачеві

Сьогодні хочу вам розповісти про книжку, яка мене надзвичайно приємно вразила. Це той український гуманітарний нон-фікшн справді високого рівня, якого так бракує нашій культурі. Не одне десятиліття авторові довелося збирати на неї матеріал, але результат цієї роботи перевершив усі мої читацькі очікування – це без сумніву фундаментальна й глибоко продумана розвідка. Мова про книжку Максима Стріхи "Український переклад і перекладачі: між літературою і націєтворенням", що побачила світ у видавництві "Дух і літера".

Тільки не подумайте з назви, що ця книжка може зацікавити тільки філологів, перекладачів чи письменників! Бо книгу Максима Стріхи хочеться порекомендувати якнайширшому читачеві, навіть тим людям, які далекі від літератури, але цікавляться історією й політикою. Адже націєтворення в дослідженні аж як ніяк не менше, ніж літератури чи перекладу. Можна ризикнути твердженням, що ця книга є ще однією цілісною історією України – розказану через призму художнього (й не тільки) перекладу, - пише Андрій Любка для видання "День".

Головна теза Максима Стріхи така: з огляду на складну історію й кілька століть бездержавності художній переклад став одним із інструментів творення української політичної нації, пробудження національної свідомості серед широких верств населення (наприклад, завдяки перекладу Біблії на українську мову), чи не єдиним полем, де в складні роки утисків чи цензури могла повнокровно розвиватися сучасна українська мова, засобом підвищення престижу української мови серед освіченого міського населення (мати "повного" Шекспіра українською чи слухати лібрета найкращих опер в українському перекладі – означає руйнувати стереотип про "сільську" мову).

Свою тезу автор доводить, подаючи панорамну картину історії українського перекладу з часів княжої доби до сьогодення. Безсумнівно, для нашої історії (не тільки культури, а взагалі) переклад має принципове значення. Адже сама українська модерність починається з перекладу – "перелицювання" Вергілія Котляревським. Без "Енеїди" не було б, либонь, ні сучасної живої української мови, ні держави під назвою Україна. Політична, або ж, як називає її пан Стріха, націєтворча функція перекладу вичерпала себе всього кілька років тому – після початку російської агресії. Цю думку автор обґрунтовує, кажучи, що тепер переклад величезної кількості книжок – від наукових до художніх – став для нас буденним явищем, а сама робота перекладача перетворилася з хобі чи ентузіастичного патріотичного чину на оплачувану працю.

Важливо, що пишучи про історію українського перекладу, Максим Стріха створює також повноцінні біографічні сильветки найвидатніших українських перекладачів – від Пантелеймона Куліша через Зерова до Рильского, Кочура й Лукаша.

Щедро цитуючи переклади й оригінали, Максим Стріха дає читачеві чудову нагоду стати свідком своєрідного перекладацького поєдинку: побачити, як одну й ту саму фразу чи куплет перекладали різні перекладачі.

Окремо слід наголосити про тому, як написана ця книжка. Попри свій досить поважний обсяг (понад 500 сторінок), читається вона легко, хоч і не на одному подиху. Усе це завдяки легкому авторському стилю, який я умовно назвав би стилем західної есеїстики, де наукова ретельність поєднується з цікавим викладом та доречними ліричними відступами.

Тож дуже раджу й усіляко рекомендую цю книжку – точно не пожалкуєте!