"По той бік себе" – книжка про травму Голодомору, яка боляче б'є на всі боки

Нам страшенно не вистачало подібного видання

Хочу розповісти вам про книжку "По той бік себе" і про дуже суперечливі думки з приводу.

Для початку - нам дуже, катастрофічно, страшенно не вистачало подібного видання, написаного приємною людською мовою, а не навколонауковою пташиною глосолялією. Але воно у нас є. Книжка Ірини Реви читається настільки легко, наскільки це взагалі можливо для науково-популярної розвідки про посттравматичний стан українців.

Окрім цього, книжка розбирає проблематику Голодомору та її імплікацїі дуже ґрунтовно. У процесі читання я ніби спілкувався з психотерапевтом, але це була терапія не індивідуальної психе, а суспільної пам'яти і суспільних патернів. Читання нагадує проговорення проблем власної ідентичности, і це чудово. Навіть попри те, що ніхто в моїй родині (з відомих мені) не знав штучного голоду, крім як у 1946-1947. Травма Голодомору дуже боляче б'є на всі боки, особливо чіпко вона травмувала постпам'ять, і від неї не сховатися, звідки б ти не походив. І книжка пані Ірини пропонує чудовий погляд всередину себе як соціальної тварини.

Незалежно від того, наскільки глибоко ви тямите тематику Голодомору, наскільки добре ви розумієте психологію травми - у цій книжці все одно знайдеться нова інформація, коли не для доповнення, то бодай для актуалізації попереднього знання. Скажімо, для мене психологічна складова книжки взагалі не містила нової інформації per se, але це "відоме" було настільки влучно контекстуалізоване, настільки спостережливо пов'язане з історією, яку я знав лише поверхнево, що я буквально не міг відірватись.

Але є два але, які мене буквально що обурили в книжці такого рівня. По-перше, допустиме спрощення. Я визнаю спрощення, навіть у науковому стилі. Абсолютно нормально сказати "томати і ягоди", хоч томат - також ягода. Абсолютно нормально сказати "великі цифри", хоча мова про числа. Абсолютно нормально сказати "українська традиційна культура", хоча це штучне збірне поняття і мова завжди про культуру реґіонів.

У книжці, присвяченій соціології, цілком нормально вживати допустимі спрощення з інших дисциплін, зокрема з етнології і фольклористики. Але є допустимі спрощення, а є кількасторінкове камлання про втрачену духовність. Камлання, зазначу, не вельми освічене (хіба за мірками шкільних підручників з народознавства) і тим паче дивне для наукового тексту. Авторка починає за здравіє усталених соціальних взаємодій у традиційному суспільстві, а закінчує за упокой золотої доби святошного українського села. Саме собою спрощення традиції до певного універсального поняття в такому тексті було б цілком зрозумілим, бо текст чималий. Але якщо спершу ствердити, що українська культура - це щось гомогенне і для всіх районів універсальне, а тоді десять сторінок проповідувати терапевтичне повернення до традиційних соціальних практик, яке має зцілити нашу втрачену народну високодуховність... знаєте, а цікаво бачити посттравматичний ресентимент Голодомору і комуністичних репресій у тексті, який мав би науково цей ресентимент розбирати. Ну, але від ресентименту нас, на думку пані Ірини, порятує саме ресентимент. Клин клином, так би мовити.

Другий момент, який болісно влучив у саме серденько - віктимність (схильність стати жертвою злочину. - Gazeta.ua). Реально, або авторку ближче до другої половини покусав учитель БЖД, або я не знаю. Фрейм такий: авторка зненацька починає говорити про віктимну поведінку. Перш ніж м'які лапки ох*їння від цього раптового стрибка в інтелектуальну безодню встигають вас обійняти, авторка зненацька видає покликання на дуже солідне джерело, за яким перелічує цілком адекватні ознаки поведінки жертви (посттравматичні!), як-то нездатність ідентифікувати насильство, відчуття провини через недоволення станом речей, руйнація суб'єктности, яка тягне за собою підконтрольність агресору... Ну, знаєте, фактичні речі, які формуються як відповідь на травму, через травму і в межах травми. Це когнітивні викривлення, які роками тримають людей в аб'юзивних стосунках, які десятиліттями плекають меншовартість у постколоніальних суспільствах. Але ці викривлення не виникають природним чином, а тим паче - не формуються через внутрішню мотивацію суб'єкта. Вони мимовільні та формуються під впливом агресора. Що підтвержує цитоване авторкою джерело. Що підтверджує, зрештою, сама книжка "По той бік себе" і наш із вами історичний досвід. Але це не заважає авторці відразу після свого солідного джерела вліпити знайому зі школи догму: "жертва - це той, хто поводиться як жертва". І виглядає як жертва, так.

Звісно, є щось глибоко симптоматичне в тому, як описані авторкою травми реалізуються в її власному письмі, як когнітивні упередження, які вона викриває, негайно переповнюють її саму, щойно мова заходить про "Україну, яку ми втратили". І навіть для звинувачення жертви знайшлося місце в книжці, яка начебто проговорює якраз проблему звинувачення жертви. Такий собі психологічний метакоментар.

Хоч ця помилка - навіть не її провина. Судячи з бібліографії, етнографію пані Ірина знає переважно зі вторинних джерел, а їх у нас більшість - якраз псевдонаукове гімно про цнотливість клясичного вкраїнського села. Рай, який ми втратили - офіційна оптика, крізь яку нас хоч-не-хоч змушують дивитись на власне минуле. Так, мене страшно вибісили пасажі про традиційну культуру і віктимність. Але, попри це, я радий, що вони там є. Ці два пасажі - дзеркало наших намагань (досі дуже недостатніх) усвідомити свою травму.

Тому читати цю книжку не просто слід, а безперечно необхідно. Маючи на увазі її хиби, пильнуючи цих хиб, але нітрохи не всупереч їм, бо аж надто органічно тут виглядають ці окрушини недовирішеної травми. Триста з лишком сторінок дійсно йдуть, як у сиру землю. Особливо раджу для читання в транспорті - по-перше, невеликі підрозділи і зрозуміла структура, по-друге - її можна легально і безкоштовно завантажити звідси.

Оригінал