Треба переконати Кремль, що у них тут горітиме земля під ногами

Карибська криза в українському дзеркалі

Якщо припинити уявляти собі світ поділеним на добрих та поганих хлопців, то раптом виявиться, що переконливу відповідь на екзистенційне українське питання: що Путін забув в Україні, дає безсторонній погляд на Карибську кризу, яка трапилась майже 60 років тому.

Нагадаю, на той час легітимний, хоч і революційний, уряд Куби вирішив розмістити на своїй суверенній території радянські ядерні ракети. Легітимність уряду Фіделя Кастро була поза сумнівом: саме тому він особисто виступав з трибуни ООН у вересні 1960 року, за два роки до Карибської кризи. Ба більше, бажання спертися на радянську військову потугу виникло у кубинців після того, як ЦРУ підготувало та проспонсорувало операцію у затоці Свиней, спрямовану на повалення революційного уряду. Тобто кубинці захищалися проти гібридної війни, яку їм нав'язав потужний сусіда.

Фідель 60 років тому, як і багато патріотично налаштованих українців зараз, вірив, що ядерна держава і одна зі світових надпотуг спроможна захистити Кубу від агресивного сусіди з імперськими амбіціями контролювати свій "задній двір". Нічого, що протирічило б міжнародному праву, у запрошенні "совєтів" розмістити свої ракети на території Куби не було. Однак, коли американці пересвідчилися, що під їхнім боком розміщені ядерні боєголовки стратегічного супротивника, про міжнародне право, статут ООН та інші "умовності" у Вашингтоні забули. Бо на кону було питання національної безпеки. Світ опинився на порозі третьої світової війни, яка мала всі перспективи стати останньою війною в історії людства. На щастя, тоді лідерам СРСР та США вистачило відповідальності, мудрості та простого інстинкту самозбереження, аби зупинитися на краю ядерної прірви.

Сьогодні історія багато в чому повторяється. Після заяви сірого кардинала української політики Андрія Єрмака про потребу розмістити в Україні американські ракетні комплекси "Петріот" ситуація стала нагадувати карибську кризу. Путін, як колись Кеннеді, не може змиритись з геополітичним розворотом України та приходом до влади в Києві антиросійських сил. Українці свято вірять, що США просто зобов'язані нас захистити і покарати Росію за підступну агресію та анексію Криму. Адміністрація Байдена піднімає ставки, натякаючи на вступ України в НАТО та обіцяючи, що Кремль "дорого заплатить" за напад на нашу країну. А російський Генштаб точно знає, що втрата бодай пасивного контролю над Україною – це пряма загроза фундаментальним безпековим інтересам Росії: від Києва до Білокам'яної 864 км, від Харкова – 743, від Сум – 654. Це значно ближче, аніж від Вільнюса, Риги чи Таллінна. І набагато легше з логістичної точки зору.

Мій друг, що публікується під псевдо Сергій Немирич, один з кращих безпекових аналітиків в Україні, називає це комплексом 1812 та 1941 років. І він має рацію. Кремль реагує на перспективу військового протекторату НАТО чи США над Україною так само, як Пентагон сприймав радянські ракети на Кубі в далекому 1962 році. І тут апелювати до права, статуту ООН чи санкцій абсурдно. Росія готова заплатити якщо не будь-яку, то справді велику ціну, аби максимум, що українські ЗСУ отримають від США в плані військової допомогти, називалось "джавеліни". Але аж ніяк не "петріот".

Чи означає те, що великої війни не оминути? Знову ж таки: аж ніяк. Кубинці залишились незалежними та витримали американську блокаду навіть тоді, коли СРСР розвалився, а Росія кинула їх напризволяще. Тому нам сьогодні потрібно не клянчити ПДЧ чи американські ракети – дякувати нашому радянському минулому, в нас досі залишились рештки колись одного з найкращих у світі ВПК – нам потрібно терміново переконати Кремль, що в них тут горітиме земля під ногами. Щоб Путін пригадав не тільки як Наполеон спалював Москву, а і мудру пораду Бонапарта: "Багнетами можна зробити все що завгодно – тільки сидіти на них не можна".

На жаль, Зеленський – не Фідель. Але ми, українці, точно ладні воювати не згірше за кубинців!

Оригінал