Декомунізація змінила вивіску, але не суть української ідеології

Потребуємо справжнього розриву з лівацькою ідеологією, яка про "забрати і поділити"

Насамперед хочу щиро подякувати усім, хто долучився до організації відзначення 150-річчя від дня народження Лесі Українки. Виставка в Українському домі просто чудова: інтерактивна, інформативна, модерна та цікава. На ній Лариса Косач, біографія якої вписана у контекст світової культури, наче оживає і знову постає перед нами не тільки великою письменницею, поеткою, громадською діячкою, фемінисткою, але й людиною з плоті і крові. Такий собі антипод забронзовілій Лесі, сторіччя якої радянська Україна відзначала 50 років тому.

Але мене відвідування виставки спонукало не тільки до роздумів про Лесю, місію національних еліт і шляхи подолання українського інтелектуально-культурного хуторянства. Несподівано переді мною в усій очевидності постав якись фатум лівизни в українській справі.

Олександр Доній розповів характерну історію, як сучасне покоління проукраїнської молоді цурається лівої ідеї. Їм важко повірити, що не тільки Шевченко, Леся і Франко за політичними переконаннями були лівими, але такими ж лівими були Коновалець, Донцов та Бандера. Бо вони - на відміну від, приміром, Липинського – не надихались ідеями свободи і вільної творчості. Вони не відстоювали інтереси продуцентів. Це був типовий лівацький рух, що прагнув використати державну машину для великого перерозподілу активів на користь етнічних українців. ОУНівці були націонал-радикальними лівими. На відміну від інтернаціонал-радикальних більшовиків часів Леніна та Троцького. Врешті-решт час був такий: в Німеччині також панували націонал-соціалісти...

Парламент України – досі в будівлі Верховної Ради УРСР, Офіс президента – в будівлі КВО, а згодом – ЦК КПУ, уряд – в будівлі радянського Радміну

До чого це я? До того, що офіційне засудження лівих ідей в Україні (декомунізація) призвело до зміни вивіски, але не суті української ідеології. Культ свободи і продуцента, справжня консервативна ідеологія, так і залишилась на українських маргінесах. "Забрати й (перероз)поділити" – досі головна спокуса української ідеї. Чому я так вважаю?

Дивіться, осереддям відзначення 150-річчя Лесі Українки, яка чи не найбільше зробила для інтелектуальної депровінціалізації України і повернення української культури у загальноєвропейський контекст, є музей Леніна, перейменований свого часу на Український дім. Музей українського пророка Тараса Шевченка міститься у палаці "тайного советника" Російської імперії Миколи Терещенка, перетвореного на музей Шевченка саме в радянський час. Театр Івана Франка в українській столиці за рішенням радянського уряду 1920-х років зайняв будівлю театра Соловцова, який був імперським актором і режисером. Він і досі перебуває в цій імперській будівлі. Кращі класичні (не плутати з гуманітарними) університети України досі містяться у кампусах, зведених у імперський та радянський час. Парламент України – досі в будівлі Верховної Ради УРСР, Офіс президента – в будівлі КВО, а згодом – ЦК КПУ, уряд – в будівлі радянського Радміну...

Я не про те, що імперську чи радянську спадщину слід зруйнувати чи занедбати. Я про інше. Раднянський Союз за перші 30 років свого існування змінив культурний, архитектурний та інституційний ландшафт України до невпізнаваності. Принаймні України міської. Незалежна Україна досі експлуатує рештки радянської спадщини. Особливо в публічному просторі. І винятки на кшталт УКУ чи Музею Голодомору тільки підкреслюють, як мало зроблено за 30 років!

Саме тому я стверджую, що Україна – це наразі лівий проєкт. Це про "забрати і (перероз)поділити". Не радикально лівий, але лівий. Аби переконатись у цьому, достатньо спробувати пригадати, скільки нових університетів, музеїв, бібліотек, театрів, владних інституцій та інших публічних просторів створено за 30 років нашої незалежності.

Справжній розрив із імперією і совком трапиться, коли ми заходимось будувати український світ

Справжній розрив із імперією і совком трапиться не тоді, коли ми замінимо усі вивіски на радянських будівлях, вулицях і площах, не тоді коли ми образно перейменуємо музей Леніна на Український дім, а тоді, коли ми заходимось будувати український світ – замість перебудовувати радянський. А це потребує справжнього розриву з лівацькою ідеологією, яка про "забрати й (перероз)поділити". Це про пафос творення нового і творчості не просто свого, а такого свого, аби світ дивився на нас і мимоволі вимовляв: "Вау!".

Вся творчість Лесі Українки саме про це – про творення яскравого, глибокого, звабливого і оригінального українського світу. А не просте перейменування музею Леніна на Український дім...

Оригінал

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Павло Кухта Керівник з політичних питань Київської школи економіки
Вадим Денисенко Виконавчий директор UIF
Юлія Дукач Аналітикиня проєкту з дезінфомоніторингу Texty.org.ua
Дмитро Ярош Командувач Української добровольчої армії
Віктор Лещинський Президент Національного експертно-будівельного альянсу України