Що не так із соборністю в Україні

Щодня треба дбати про країну. Щоб потім не було соромно перед дітьми

Про соборність прийнято говорити якраз під історичну дату. Але давайте порівняємо кілька дат:

1. Січень 1919 року. У Києві надзвичайне свято. Проголошують Акт злуки ЗУНР та УНР. Майорять прапори, гарцюють на конях командири численних полків. І тільки одне захмарює свято – у Харків увійшли більшовики.

2019 рік. Усе ніби добре. Реформи у розпалі. Є армія за яку гордість проймає. І тільки одне хвилює – у одного "піаніста" різко зростає рейтинг.

2. Грудень 1921 року. Героїчний другий зимовий похід закінчився невдачею армії УНР. Україна відродиться лише у 1991-му.

Грудень 2021-го. Здається, що ми над прірвою. Але вірю, що цього разу ніяка місцева наволоч та зовнішній ворог не звалять Україну.

Я ці аналогії привів для того, щоб ми могли зрозуміти – за кілька років ситуація може змінитися наскільки кардинально, що у це важко повірити. Історія доводить – щодня треба дбати про країну. Щоб потім не було соромно перед дітьми.

Соборність - це відповідальність усіх за всіх. Взаємний розвиток у межах єдиної держави.

А якщо соборність для всіх неможлива, бо ми маємо розрив етнічного поля?

Більшість українців (за різними дослідженнями 67-72%) прагнуть жити у Європі. Але частина, десь до 25%, хочуть союзу з Росією. Проте вважають себе українцями.

Домовимося. Ті, хто з українськими прізвищами і десь схованим паспортом України в складі "ополчения" воюють проти ЗСУ – це "русские", дончани, росіяни. Хто завгодно, але не українці. За походженням – можливо. По факту – ні. Бо ключовий критерій визначення етнічної належності – це те, ким ти себе вважаєш.

Українці (різного походження) воюють за Україну. За право своїх дітей вчитися українською, читати і співати українською. Бо мова таки теж є критерієм етнічності.

Є такі, хто не хочуть визнавати моє право чути українську мову від офіціанта в ресторані! Яка у нас із ними соборність?

То, виявляється, соборність можлива лише для певної частини людей? Бо, ще раз, це відповідальність усіх за всіх. А яку я можу взяти на себе відповідальність за якогось телепня з ОПЗЖ, якщо він у агресивній формі хоче мене вести до Путіна?

Головне питання: як далеко може зайти примус до тих, хто не в соборності з нами? Примус до виконання українських законів? Поваги до мови? Неповаги до Жукова і Леніна?

Зрозуміло, що права людини ми порушувати не будемо. Але якщо ці люди не визнають за більшістю право на розвиток української мови, і усі розмови можуть бути лише до рівня "ты что по-русски не понимаешь"?

Може, потрібно взяти приклад з Ізраїлю? Заперечення Голокосту – реальний вирок. Може, і у нас за підбурювання до союзу з фашистською Росією потрібно забороняти такі партії, а політикам і обивателям давати хоч і невеликі, але реальні терміни?

Може, пора приймати закон про заборону телеканалів, які ведуть ворожу пропаганду? Якщо не завтра, то наступної революції?

Наше суспільство дуже фрагментоване.

Раніше були стани: дворяни, селяни, міщани, козаки, купці і духовенство. У 1919 році УНР суспільні стани ліквідувала.

Тепер ми маємо багато фрагментованих середовищ. Ви можете одночасно бути КВНщиком, театралом, лижником, любителем зимової риболовлі, православним чи католиком.

Релігія перестала бути вирішальним і навіть важливим маркером. Православні, протестанти, греко-католики і католики в складі ЗСУ спільно можуть начистити пику іншим православним, буддистам чи ще там кому з чечено-якутсько-російської армії, яку нерозумні люди називають "ополчением Донбасса".

А ось ветерани АТО – маркер спільний. У них соборність та ще. І віра. У сенсі не конфесій. А віри у вищу силу. І правду. І Україну.

І значить таки – армія, мова, віра.

Тоді і соборність.

Слава Україні!

Оригінал