Кланова система виключає ефективність реформ

Тріумфальний успіх на позачергових виборах президента Киргизстану вчорашнього опозиціонера і в'язня Садира Жапарова супроводжувався і іншим успіхом переможця.

Переважна більшість виборців висловилися за перехід від парламентської до президентської системи правління. Прихильником такого переходу був сам обраний глава держави, який під час передвиборної кампанії говорив про хаос і торжество кланових інтересів, якими супроводжувалося існування парламентської республіки. І з цими твердженнями важко не погодитися. Останній період політичної історії Киргизстану - це час постійної кланової боротьби, зіткнення інтересів, корупції і кризи, - пише Віталій Портников для Еspreso.tv.

Заковика лише у тому, що Киргизстан вже був президентською республікою упродовж декількох десятиліть. Президентська республіка привела до граничної концентрації влади у руках її перших президентів - Аскара Акаєва і Курманбека Бакієва і двох повстань, які змусили обох президентів залишити країну. Та й коли було ухвалено конституцію парламентської республіки, новий президент країни Алмазбек Атамбаєв (сьогодні він знаходиться в ув'язненні) мав куди більше влади, ніж усі парламентарі, разом узяті. А нове повстання у Киргизстані, учасники якого протестували проти фальсифікації результатів парламентських виборів, призвело до відставки президента Сооронбая Жеенбекова, але не до припинення роботи старого парламенту. Так що ж, може справа не у тому, яка республіка у Киргизстані - парламентська чи президентська? А у тому, що країною всі ці десятиліття керують хижі клани?

Це питання повинні ставити собі аж ніяк не тільки киргизи. Це питання повинні собі ставити і ми. Тим більше, що Киргизстан і Україна багато у чому схожі. Киргизстан - найдемократичніша країна у Центральній Азії, на тлі деспотій у сусідніх державах. А Україна - найдемократичніша країна на сході Європи, на тлі диктатур у Росії і Білорусі. Чому ж ані у нас, ані у киргизів нічого не виходить?

А ось чому. Упродовж декількох десятиліть українці, як і киргизи, сперечаються про те, яка форма правління буде більш ефективною і призведе до вирішення проблем країни. Я, наприклад, послідовно виступаю за парламентську республіку. І це висновок з постійних спроб узурпації влади очільниками держави - від Кучми до Зеленського.

Але те, що відбувається у Киргизстані, змушує мене визнати, що перехід України до парламентської форми правління зовсім не обов'язково буде панацеєю. Сенс парламентської республіки - у балансі інтересів. Але це працює, коли є розвинене суспільство, коли політичні партії - це партії, а не клуби своїх лідерів, пов'язані з олігархами. Коли у громадян є погляди і є майнові інтереси, які ці громадяни хочуть захищати.

У злиденній країні, якою керують хижі клани, важливою є не форма правління, а баланс інтересів цих кланів. Саме цей баланс у нас в тій чи іншій мірі дотримується останні три десятиліття. При цьому звичайний українець, як правило - всього лише статист у цьому театрі абсурду. Навіть коли народ виходить на сцену, як це було 2004 року і у 2013-2014 роках, клани швидко опановують ситуацією і через контрольовані медіа нав'язують йому власний порядок денний - владу Віктора Януковича чи Володимира Зеленського, значення немає. Головне - олігархи збагачуються, народ бідніє. Так було за президентської республіки. Так відбувається за парламентсько-президентської. Так буде при переході до парламентської форми правління. У разі продовження кланового управління країною українці, як і киргизи, у буквальному сенсі слова приречені на злидні, безвихідь і повальну еміграцію.

При цьому на нестабільність у Киргизстані накладається непорозуміння між північчю і півднем країни, а в Україні - між заходом і центром з одного боку і півднем й сходом з іншого. І коли з'являється політик, здатний об'єднати виборців у голосуючих за різні політичні сили регіонах, це сприймається багатьма як можливість об'єднати країну. Таким був приголомшливий результат Володимира Зеленського. Таким виявився результат Сапара Жапарова.

Але у наших або киргизьких умовах політик-популіст об'єднує, дає надію, але не протистоїть клановим інтересам - що стає передумовою для втрати довіри і нової кризи у майбутньому. Зеленський втрачає довіру вже сьогодні. Жапаров втратить її завтра. А клани залишаться і знову гратимуть з українцями або киргизами у гру на свій інтерес.