Обрання судді КСУ є чудовим тестом, чи маємо ми ще надію на зміни

Конституційний суд заповнили своїми замість кращих. З цього все почалося

Спробуємо поговорити про те, як КС перетворився із перспективної інституції, у першому скликанні якої було чимало блискучих фахівців, на орган, який пікетують активісти, який прагне розігнати президент, рішення якого підважують наші взаємини із західними партнерами, і рівень недовіри до якого щонайменше удвічі перевершує рівень суспільної довіри.

Мені поталанило. Серед моїх професорів щонайменше п'ятеро були в різний час суддями Конституційного суду. З деякими ми певний час навіть дружили сім'ями і випили разом чимало оковитої у різних її модифікаціях. Тому дещо про звичаї КС я знаю не з чужих слів.

Отже, перший склад КС, призначений 1996 року після ухвалення Конституції України. Він не був ідеальним – радше строкатим. Але тон в ньому задавали прекрасні конституціоналісти Микола Іванович Козюбра та вже на жаль покійний Петро Федорович Мартиненко. Другий викладав конституційне право у мене в магістратурі і назавжди залишився прикладом блискучого інтелектуала та обдарованого викладача. Його лекції були взірцем педагогічної майстерності: завжди по суті, завжди глибоко та структуровано і завжди точно у відведений на лекцію час. Другого професора з такою рафінованою інтелігентністю, глибиною думки та чіткістю викладу я зустрів лише через 20 років в Університеті Індіани.

Втім були в першому скликанні КС і люди зовсім іншого калібру. Як приміром колишній зав. кафедрою, а згодом декан Київської вищої партійної школи Микола Іванович Корнієнко. Він теж у мене викладав. Після лекцій Мартиненка в мене складалось враження, що на лекціях Корнієнка ми раптом потрапляємо зі справжнього університету до дитячого садку: плутано, неглибоко, сіро... Було зрозуміло, що для парламенту, в якому на той час домінували ліві, призначення таких суддів здійснювалось за принципом "свій", а не "найкращий".

Отже від початку КС стояв на роздоріжжі між лояльністю на межі з сервілізмом та пошуку власного місця на сторожі молодої та крихкої української демократії та прав людини. І перші рішення вселяли надію, що друга опція може перемогти. Втім політики (а друга половина 1990-х – це саме час приходу в українську політику справді великих грошей) швидко зрозуміли, що КС може бути інструменталізований не як авторитетний арбітр, який балансує систему стримувань та противаг, а як чорний хід, через який легше, дешевше та швидше протягувати рішення, від яких не те що трохи тхнуло політичним шулерством – від яких смерділо нечистоплотністю на милю.

Так з'явилось рішення про третій президентський строк Кучми як про другий. Так Янукович повернув собі повноваження часів Кучми простим рішенням КС. Так Порошенко домігся тлумачення "чергової наступної сесії" як будь-якої майбутньої сесії парламенту, так КС не завадив Зеленському достроково розігнати Раду попереднього скликання...

А почалось все з перемоги кадрової політики "свої", а не "кращі". Один з моїх наставників і друзів, якого я щиро поважаю, розповів мені історію часів Ющенка. У той час він працював в Адміністрації президента. Як колишнього викладача кафедри конституційного права Віктор Балога викликав його до себе, коли відкрилась посада судді КСУ за президентською квотою, порадитись щодо можливих кандидатів. Мій товариш став перераховувати кращих, на його думку, конституціоналістів з різних університетів. На що Балога покрутив пальцем у скроні і сказав, що той нічого не розуміє. Тоді вакантну посаду судді отримав земляк Балоги Володимир Кампо. 30 вересня 2010 року суддя Кампо проголосував за скасування конституційної реформи 2004 року та повернення Януковичу президентських повноважень часів Кучми...

На жаль, чим далі, тим більше найвпливовіший суд країни заповнювався "своїми" замість "кращих" чи бодай "принципових". Винятки: Віктор Шишкін, Петро Стецюк, Сергій Головатий лише підкреслювали правило. Суд міг обслуговувати владу чи впливових гравців, які формально не були суб'єктами владних повноважень, але він так і не відбувся як самостійний центр ухвалення доленосних для держави рішень. Не став тим авторитетом, рішення якого ставить крапку у найбільш гарячих суперечках національної ваги. Не відбувся як справжній страж української Конституції.

Попри те, що і нинішній президент, і ЗЕлена більшість в парламенті і маленький, але гордий "Голос" прийшли до влади на хвилі суспільного запиту на демонтаж тіньової держави та радикальну зміну правил гри, схоже, система їх вже перемолола, адаптувала під свої потреби і невдовзі виплюне.

Спосіб, у який – після усіх скандалів – добиратимуть кандидатів на вакантні посади суддів найвпливовішого суду країни, є чудовим тестом, чи маємо ми ще надію на зміни, чи логіка занапащення інституцій через призначення туди своїх, а не найбільш достойних, ефективних та принципових вже опонувала можновладцями, які ще вчора обіцяли радикально порвати з порочними традиціями попередників.

Я - дорослий хлопчик, а отже добре розумію, що статус "громадського" (а отже справді незалежного) кандидата на таку впливову посаду зменшує, а не збільшує шанси її посісти. Але я не з тих, хто вірить що (кар'єрна) мета виправдовує будь-які засоби. До КС є сенс заходити тільки з випростаною спиною та гордо піднятою головою. Тоді з'явиться шанс на зміни та відродження цієї інституції. Заповзати на Жилянську на колінах немає сенсу. Бо уклякла людина за означенням не може бути суддею, не придатна судити мудро, безсторонньо та справедливо.

В мене були добрі вчителі. Які навчили, що ставати на коліна варто тільки, коли молишся, цілуєш прапор чи пропонуєш руку і серце коханій жінці.

А народним обранцям нагадаю, що справжня демократія – це не тільки і не стільки регулярні, вільні та чесні вибори. Це за словами Федерального конституційного суду Німеччини, "постійна та вільна взаємодія суспільних сил, інтересів та ідей, внаслідок якої політичні цілі уточняються та модифікуються, і в результаті якої громадська думка формує політичний курс".

Обрання судді КС – це і є тест на те, скільки в українському парламенті справжніх демократів.

Оригінал