Америка втомилася. Росія може опинитися у сміттєвому кошику

Замість американо-російської біполярності починається танго США і Китаю

Боже, благослови Америку! Ці слова повинні стати мантрою російського правлячого класу. Йдеться про Америку, як "скрєпу" російської системи. Звучить як парадокс. Але виявляється реальністю.

Реальність ця така: співвіднесення Росією себе зі США; погляд російської еліти на світ через призму відносин з Вашингтоном; взаємне з Америкою стримування один одного відтворюють великодержавний статус Росії. А цей статус — хребет російського самодержавства.

Гірка іронія в тому, що велика західна демократія, не зумівши полегшити трансформацію Росії, несподівано для себе полегшила повернення Росії до ролі свого опонента. Причому російська система вміло використовує у своїх потребах як діалог з Америкою, так і конфронтацію з нею.

Кремль побоюється (і правильно!) легітимізувати державність через демонстрацію мачизму Китаю. Це було б самогубством. Хтозна, як поведуться у відповідь китайські товариші. А якщо так, як вони поводилися на Даманському в 1969 році?

Самостверджуватися через залякування сусідів виглядає, як стрілянина по горобцях. Для переконливої демонстрації власної могутності Кремлю потрібна гра з наймогутнішою силою. Але з такою силою, яка б тримала себе в межах відповідальної поведінки та ігнорувала пустощі.

Однак дотепний винахід — використовувати опонента як адреналін — загрожує опинитися у сміттєвому кошику. Америка втомилася. Америка хоче відпочити і скинути з себе зобов'язання, які вона набрала. Але в цьому випадку немає сенсу у виробленні російського "веймарського синдрому" і ниття з приводу американського гегемонізму. А чим тоді збуджувати себе і виправдовувати прагнення до реваншу і пошуку "п'ятої колони", яка працює на ЦРУ?

Тим часом геополітика не терпить порожнечі. Місце Америки, що звільняється, Росія заповнити не може. Але чи готова Росія до підвищення Китаю? А як Росія впорається з регіональними гегемонами, на кшталт Туреччини, що відв'язується і вже не побоюється окрику з Вашингтона?

Але найбридкіше — це те, що Америка почала ігнорувати Росію. Вашингтон навіть не відповідає на російські ініціативи. Замість американо-російської біполярності починається танго Америки і Китаю. Росії залишається стримати апетити і задовольняти себе в кращому випадку відносинами з Німеччиною і Францією. Майже самогубство.

Руйнується остання опора, що підтримувала державність Росії через взаємне стримування з Америкою — режим контролю над озброєннями. А з ним завершується нескінченний діалог Москви і Вашингтона щодо стратегічної стабільності, що масажує самолюбство російської еліти.

Щоправда, в Америці збереглося впливове лобі, яке присвятило своє життя відносинам з Росією. Це лобі намагається повернути Росії роль основної для Америки загрози. Одні його представники вважають, що з Росією потрібно говорити і ця розмова врятує світ від ядерного апокаліпсиса. Інші кажуть, що Росію треба санкціонувати і вимагати від неї грати за правилами. Але і ті, й інші, розглядаючи Росію, як ключовий виклик, підтримують державний статус Росії. Але чи зможуть вони повернути Америку до ролі російської "скрєпи"?

Сам президент Путін розуміє значення США для російської державності. Саме тому він не втомлюється пропонувати Америці відновлення діалогу. Давайте сядемо за стіл, пропонує Путін. Давайте будемо говорити про бізнес. Давайте приймемо гарантії невтручання у внутрішні справи один одного. Давайте почнемо співпрацю в сфері інформаційної безпеки. Ау, Америко, озовися! Але у відповідь тиша.

Ці заклики Кремля навряд чи продиктовані відчуттям слабкості. Нинішня Америка не створює враження потужності й готовності її використовувати. Йдеться про спробу Кремля не втратити найдорожче — свою державну роль, яку Москва відтворює через відносини з Америкою.

Причому, складається враження, що Путін більше сподівається на демократів і прихід президента Байдена, вважаючи, що той повернеться в режим двостороннього контролю над озброєннями. Словом, до російсько-американського танго.

Звичайно, Кремль не зацікавлений у поверненні Америки до месіанізму і спроб відновити роль світового гегемона. Але навряд чи Москва хоче, щоб Америка пішла у свою мушлю. Адже в цьому випадку виграє Піднебесна. Або почнеться світовий Парк Юрського періоду. Або я помиляюся щодо кремлівської далекоглядності?

Наостанок ще один парадокс: світ перестає бути америкоцентричним, але Росія залишається америкоцентричною країною. Чи звичка, чи традиція, чи механізм здійснення інтересів, менталітет політичної еліти, страх похитнути жорсткість моделі — не важливо. Діалог з Америкою або конфронтація з Америкою (швидше і те й інше) залишаються системним фактором існування російської держави. Для того щоб він працював, Росія повинна залишатися для Америки найважливішим геополітичним викликом. Але не об'єктом принизливого ігнорування!

Тож: "Боже, благослови Америку".

Оригінал