Без Лукашенка Білорусь неминуче перетвориться на другу Україну

Останнє умовно демократичне голосування в країні відбулося 1994-го

Те, що відразу ж після президентських виборів у Республіці Білорусь почнуться безпрецедентні в історії цієї країни заворушення й зіткнення силових структур з учасниками масових протестів, можна було передбачити ще за кілька місяців перед голосуваннями.

При тому, що самі вибори в Білорусі досить умовні – останнє умовно демократичне голосування в цій країні відбулося ще в 1994 році, а перше було хіба що в 1988 році, коли в СРСР дозволили альтернативні вибори – було ясно, що саме це голосування й оголошення його передбачуваних підсумків стане своєрідною кризовою точкою, відображенням того роздратування, яке викликає режим Лукашенка у величезної кількості білорусів. І тепер питання тільки в тому, хто кого переможе у цій війні на вулицях білоруських міст – силовики учасників протесту або учасники протесту силовиків. І що буде після перемоги кожної зі сторін, пише Віталій Портников для видання "Букви".

Коментатори подій у Білорусі роблять особливий акцент на архаїчності лукашенківського режиму, який не вписується у рамки сучасного світу. Це дуже дивне зауваження, бо режим Лукашенка був архаїчним із 1994 року – просто його архаїчність збігалася з архаїчністю білоруського суспільства, яке опинилося на узбіччі навіть пострадянської цивілізації не через обрання Лукашенка президентом, а тому, що Лукашенко відповідав настроям більшої кількості своїх співвітчизників. І, між іншим, та популярність, якою користувався цей режим у величезної кількості жителів колишніх радянських республік, стала додатковим доказом їхньої власної архаїчності.

Саме тому, коли до влади в таких країнах, як Росія або Україна, приходять правителі, які відмовляються від реальних реформ – такі, як Путін, Янукович чи Зеленський – або коли ці правителі роблять кроки в бік від демократії, економічних змін, свободи слова чи незалежності судової системи, відразу ж виявляється, що прихильників авторитаризму або популізму в буквальному сенсі слова мільйони, і що людина, яка ще вчора вірила, що вона оточена спраглими до змін співвітчизниками, насправді оточена напівграмотними шанувальниками диктатури.

Але росіянам або українцям, які не розуміють, чому у них відбувається саме так, а не інакше, я завжди раджу дивитися результати соціологічних опитувань, які демонструють величезну популярність Лукашенка в їхніх країнах. А потім раптово з'являється Путін, який теж виявляється "останнім диктатором Європи" і стає популярнішим, ніж Лукашенко навіть у самій Білорусі. Або з'являється Зеленський, який проголошується "своїм хлопцем" і стає популярнішим, ніж Лукашенко. Ніякої загадки тут немає і бути не може.

Просто Білорусь – це експеримент у чистому вигляді, без російських 1990-х і українських Майданів. У Білорусі так і не встигла зародитися політична система навіть із клановим, не те що з ідеологічним протистоянням. У Білорусі так і не з'явилася сучасна економіка – замість неї всі ці десятиліття Лукашенко намагався зберегти, по суті, радянську економічну модель, яка годувала білорусів просто за рахунок російських дотацій, а не завдяки власній ефективності.

У Білорусі ніколи не було сильного руху не те що за європейську інтеграцію, а за національну незалежність – політики і звичайні громадяни, які були прихильниками незалежності Білорусі, були маргіналами у власній країні. Навіть у 1994 році обидва головні кандидати на пост президента країни – і Лукашенко, і тодішній прем'єр В'ячеслав Кебич, що підтримувався Кремлем, були прихильниками посиленої інтеграції з Росією. Тож у цьому сенсі справжнього вибору у білорусів не було ніколи.

Тоді треба було б поставити запитання: а чому масові виступи відбуваються саме зараз, що змінилося? Чому режим перестав влаштовувати таку велику кількість людей?

Тут варто згадати, що виступи проти режиму в Білорусі відбуваються після кожних виборів очільника держави. Ба більше, якщо в недавньому минулому ці виступи мали яскраво виражений політичний характер і їхньою головною метою були не просто чесні вибори і не просто відставка Лукашенка, а захист суверенітету Республіки Білорусь, то зараз ми маємо справу з повстанням, у якого одна мета – відставка ненависного правителя.

При цьому у кожного, хто домагається цієї відставки, своє уявлення про майбутнє країни після Лукашенка або – якщо бути точним – немає жодного уявлення.

Можна, звичайно, порівнювати те, що відбувається в Білорусі, з українським Майданом 2013-2014 років, головною метою якого була відставка Януковича. Однак в українських протестувальників була позитивна програма – європейська інтеграція країни. Було відчутне парламентське представництво – народні обранці, які могли не тільки захищати протестуючих, але й спілкуватися із зовнішнім світом. Був бізнес – і великий, і малий, – інтереси якого відрізнялися від інтересів влади і який міг фінансово підтримувати протест. У Білорусі нічого цього немає. Навіть кандидат на пост президента країни Світлана Тихановська, яка виявилася головною конкуренткою Лукашенка після тотальної "зачистки" політичного поля – в тому числі й від її власного чоловіка – прагне до перемоги не для того, щоб почати зміни, а для того, щоб провести нові чесні вибори, на яких президентом буде обрао того, хто ці зміни почне. При цьому Тихановська, як і дружини інших колишніх кандидатів на пост президента Білорусі, не тільки не керує протестами своїх прихильників, але навіть не бере у них участі.

Люди виходять на вулиці з різних причин: від політичного неприйняття влади до нерозуміння, чому руйнується патерналістська модель економіки. І питання про те, чи виникне якийсь координаційний центр повстання і чи зможе він об'єднати людей з такими різними мотиваціями, залишається відкритим.

Окремо, звичайно ж, потрібно сказати про російський інтерес у тому, що відбувається. Незважаючи на те, що Путін другим – після лідера Китаю Сі Цзіньпіна – привітав Лукашенка з перемогою, Кремль зацікавлений в ослабленні позицій білоруського правителя (але не в його поваленні), щоб у найближчому майбутньому провести операцію з поглинання Білорусі (можливо, після того, як буде поглинено Україну, а може, і без поглинання України, якщо в Москві вирішать, що в майбутньому проковтнути всю територію нашої країни не вдасться, і задовольняться захопленим). При цьому в Москві, як правило, не розуміють, що без Лукашенка Білорусь буде абсолютно іншою країною.

Диктатор стримував не лише інтеграційні, але й національні процеси – простіше кажучи, він не давав Білорусі стати Білоруссю. У разі краху режиму у білоруського національного руху з'явиться новий шанс – більш того, в дезорієнтованій країні тільки прихильники суверенної Білорусі будуть точно знати, чого хочуть. Як, утім, і прихильники знищення білоруського суверенітету, але вони неминуче опиняться в меншості.

Таким чином, без Лукашенка Білорусь неминуче перетвориться на другу Україну – країну, в якій вже яке десятиліття прихильники незалежності протистоять прихильникам поглинання держави Росією. І в наших інтересах – щоб це сталося якомога швидше, щоб український націонал-демократ простягнув руку білоруському націонал-демократу, щоб ідея суверенітету, захисту своєї ідентичності, своєї мови та історії, свого права стати частиною європейської сім'ї стала спільною для українців і білорусів, призвела до краху білоруського авторитаризму та українського популізму і нашої спільної перемоги над колабораціоністами і манкуртами в обох наших країнах.

Тільки в цьому випадку – а зовсім не в разі збереження агонізуючого режиму Лукашенка – ми можемо говорити про український інтерес.

Тому що справжній український інтерес – зовсім не в тому, щоб Лукашенко "стримував" Путіна від нападу на Україну з білоруської території. Потрібно розуміти, що Путін може напасти звідки завгодно, та й Лукашенко – якщо Білорусь залишиться російським домініоном або стане частиною Росії – ніякий не гарант нашої безпеки. Справжній український інтерес в тому, щоб ми та білоруси разом опинилися в єдиній Європі і між нами була така ж межа, як між Латвією і Литвою або Литвою і Польщею. Тільки тоді ми зможемо говорити не просто про нашу національну безпеку, а й про нашу цивілізаційну перемогу.

Без європейської демократичної і – що найголовніше – без білоруської Білорусі ця перемога ніколи не буде повною.