Не лишайте їх на самоті

Кожна п'ята жінка в Україні, якщо вірити статистиці, стикається з тією чи іншою формою насильства. Коріння цього явища сягає вглиб тоталітарного минулого, де насильство толерувалося і ніхто не вчив, як охороняти власні особисті кордони.

Існує кілька шляхів, які приводять до подружнього життя з агресором. Найпоширеніший – це історія батьківської сім'ї. Коли батько застосовує фізичну силу до матері (торкнемося найбільш розповсюдженого сценарію), то дитина починає толерувати жорстокість. Вона не усвідомлює, що ніхто не має права торкатися її тіла без її згоди, а у лексиконі відсутня фраза: "Зі мною так не можна!". Залицяльники, які не схожі поведінкою на батька, можуть не потрапити у поле зору.

За другим сценарієм, дитину надто оберігають. Вона росте у рафінованій атмосфері з гіперопікою. Усі бажання дитини (частіше, дівчинки) виконуються ще до того, як вона попросить. Дитина навіть не встигає усвідомити, що це не її бажання, а дорослих. Згодом, вона втрачає контакт із собою і своїми імпульсами. Батьки "знають як краще", а навичка спиратися на власні почуття так і не сформувалась. Потрапивши у стосунки з насиллям, така жінка не може себе відстояти (бо хтось знає "ліпше", що вона відчуває, і як їй краще).

В залежності від темпераменту дитини, у сім'ї, де толерується насилля, виросте або жертва, або агресор. Залежно від того, з ким асоціює себе дитина (дівчинка, як правило, з мамою, а хлопчик – з татом, але буває по-різному), вона несвідомо обирає свій стиль взаємодії зі світом за тим чи іншим зразком.

Однак, тривалий час жертва може навіть не усвідомлювати, що вона жертва, адже такий сценарій для неї звичний. Проте, з часом сила фізичного впливу зростає: з'являються вже не просто синці, а реальна загроза життю…

В реальності насильника він не агресор, а "справедливий суддя", який карає іншого за "неправильну" поведінку: домівка не прибрана, обід не вдався, усміхнулась комусь, з приятельками забалакалась. Приводів "виправдати" агресію можна знайти безліч.

Жертва схильна виправдовувати насильника, адже з дитинства звикла брати на себе відповідальність за дорослі вчинки. Сприйняття світу у дитини егоцентричне. Крихітною вона вірить, що керує батьками: "я плачу – і тоді вони годують та бавлять мене. А коли батьки сваряться – це теж через мене". І, якщо батьки зуміють пояснити, що це не її провина, то згодом з'явиться розуміння, що є речі, за які я відповідаю, а які – не моя компетенція. Останнє ж трапляється рідко. Найчастіше – формується відчуття: це все через мене, і поведінка партнера – теж.

З іншого боку, жертва схильна виправдовувати насильника ще й тому, що це дає їй ілюзію контролю. Вона вибудовує собі причинно-наслідкові зв'язки: я щось не так зробила – от і побита. А інакше доведеться прийняти факт, що я живу з непередбачуваною та небезпечною людиною і не можу спрогнозувати, що трапиться найближчим часом. А це дуже страшно…

Буває, розірвати замкнуте коло вдається завдяки бажанню врятувати дітей. Трапляється й так, що хтось допомагає тверезо поглянути на ситуацію, підтримує з житлом та контактами спеціалістів. А буває й зовсім сумний сценарій: коли чергове насилля ледве не призводить до смерті, і це стає останньою краплею.

Якщо говорити про чоловіків, то найчастіше вони стають жертвами психологічного насильства. Це є наслідком традиційного виховання та стереотипів: "хлопці не плачуть" та не проявляють "слабкості" (суму, чутливості, страху). А у дівчат виховується заборона на прямий вираз агресії, і тоді вони вчаться пасивній агресії, яка є різновидом психологічного насильства. Його важче виявити, однак наслідки - не менш руйнівні. Психологічне насильство потихеньку руйнує впевненість в собі, спроможність спиратися на власні почуття, приймати рішення та керувати своїм життям.

Велике значення має позиція рідних та друзів, які знають про домашнє насильство, але не розуміють, як діяти. Частіше спілкуйтеся з жертвою, пояснюючи, що це нездорові стосунки і жодна людина не заслуговує на подібне ставлення. Їй потрібна підтримка та віра, що можна жити поза таким сценарієм. Жертви насилля часто навмисно звужують коло спілкування та соціально ізолюються, що робить їх ще більш вразливими. Тому, не лишайте людину на самоті! Підтримуйте в рішенні звернутися за допомогою до правоохоронців, на гарячі лінії підтримки та до психолога.

Олеся Ольховик, для Gazeta.ua