"Бітлз" допомагали витравити "совок"

П'ятдесят років тому розпалася легендарна група

Ті, хто не знає, хто такі "Бітлз", а також ті, хто вважає, що ця дата не варта уваги, можуть далі не читати. Тому що і тоді, півстоліття тому, увесь світ ділився на тих, хто знав, хто такі "Бітлз", і тих, хто цього не знав. Саме так – у другій половині шістдесятих років творчість чотирьох молодих британських музикантів впливала на світ більше, ніж діяльність будь-якого політика, будь-якої партії, будь-якої держави, ба, навіть більше за НАТО та Організацію варшавського договору.

В СРСР, де ми тоді жили, "бітлів" офіційно не існувало. У той час, як планета здригалася від тектонічних вибухів "бітломанії", наша колишня батьківщина цього "не помічала". Кілька дурнуватих заміток у сатиричних журналах і одна (!!!) пісня на грамофонній платівці – ось що мав знати про "Бітлз" радянський народ!

Насправді ж чутки про те, що групи "Бітлз" вже не існує, поповзли "країною Рад" навесні сімдесятого року швидше, ніж чутки про епідемію холери чи майбутнє подорожчання горілки. Про це говорили ті, хто не вірив офіційним ЗМІ, інших тоді не було, і шукав альтернативні джерела інформації. Мені тоді здавалося, що таких дуже багато. Бо в ті роки практично у кожній школі були свої "бітли" у вигляді четвірки хлопців, що приєднували до підсилювачів шкільної кіноустановки саморобні електрогітари, перероблені із дешевих акустичних гітар по шість рублів за штуку, майстрували ударні з піонерських барабанів та намагалися співати під цей супровід псевдоанглійською мовою пісні, що перед цим переписували на свої примітивні магнітофони.

Наприкінці шістдесятих у нас сформувався досить значний прошарок молоді, що жила не "від з'їзду до з'їзду", як писали газети, а від одного диску "бітлів" до наступного. Далі не продовжуватиму – матеріалів про феномен групи "Бітлз" є тепер скільки завгодно у вільному доступі. Тому згадую не про "Бітлз", а про їхній розпад.

Для тих, кому тоді було від 13-ти до 25-ти, цей факт означав настання нової епохи. Вже не можна було, як до цього, ховатися від суворої дійсності за чарівними піснями далеко не всім зрозумілою мовою. І хоча із магнітофонів ще скрипіли жахливо переписані бітловські диски, ще співали юнаки у компаніях під гітару їхні пісні, де "Yesterday" звучало як "Їсти дай", а над ліжками юних бітломанів ще висіли саморобні чорно-білі копії портретів Джона, Пола, Джорджа та Рінго, було ясно – епоха скінчилася!

Настав час робити вибір. Або повертатися до наскрізь брехливої "радянської дійсності", або намагатися створити власну. Нехай лише на кілька годин, коли можна було зібратися із такими ж самими, аби слухати та співати "заборонені" пісні, у яких не було тієї фальші, що панувала довкіл.

Виявилося, що таких була жалюгідна меншість. Решта тодішнього суспільства і не підозрювала про жодних "бітлів", слухняно існуючи у тому культурному середовищі, яке їм нав'язувала влада. У тому середовищі народ нудьгував, дивлячись телевізійні концерти, трохи оживаючи лише коли на екрані з'являвся Аркадій Райкін. А напившись горілки, цей народ горланив пісень. Або народних, або блатних, залежно від компанії. Радянських пісень, які пропонувало радіо і телебачення, ніхто не співав. Їх просто терпіли, так само, як терпіли ту владу – а що було робити?

І лише ті, хто виріс на піснях "Бітлз", знали, що є інший світ, де немає тотальної брехні, а є свобода і любов! Вони намагалися зберегти у собі цей світ, аби не стати тим самим "совком", у який поступово перетворювали наш народ. І саме ці люди за двадцять років після розпаду "Бітлз" опинилися у перших рядах борців спочатку "за пєрєстройку", а потім за все інше, що зветься свободою! Тією самою, якою ми нині так вільно користуємося і яку цілком можемо втратити. Тому що число тих, хто готовий слухати і дивитись лише те, що йому пропонують, за півстоліття не зменшилось. Не вірите? Запитайте у тих, хто довкіл, що вони знають про "Бітлз", і переконаєтесь!

Микола Несенюк, для Gazeta.ua