Чому для одних людей карантин – це покарання, для інших – корисний досвід

Психічні травми впливають на наше сприйняття ізоляції

Коли ми згадуємо психічну травму, то багатьом одразу спадають на думку розлучення, сексуальне насильство, жорстоке поводження чи навіть смерть близької людини. Все це дійсно надважкі випробування, але з точки зору психоаналізу, травмою є суб'єктивна реакція людини. Приміром, в ситуації світової пандемії, чимало з нас можуть сприймати карантин як покарання, насильство, несправедливість, примус або знущання. Інші ж навпаки будуть сприймати ізоляцію як можливість зблизитися з рідними, перевести подих та врешті зайнятися собою. Від чого ж залежать такі різні реакції на одну й ту ж подію?

Варто звернути увагу на дитинство, адже часто психічні травми трапляються саме у юному віці. Психіка дитини не здатна впоратися з тривогою, бо не володіє достатньо конструктивними інструментами для подолання наслідків психотравмуючого впливу. Аби впоратися з негативним переживанням, дитина починає хворіти, може порушитися сон, з'являються страхи, капризи та інші так звані "симптоми". І ці маркери тривоги заважають повноцінному емоційно-особистісному розвитку і можуть призвести до психічної травми. Тоді і закладається наша реакція на подібні події у майбутньому.

В залежності на якій стадії розвитку був отриманий травматичний досвід, це матиме вплив на взаємодію людини із собою, близькими, соціумом та світом в цілому. Приміром, в ранньому дитинстві близька та важлива для дитини людина ігнорувала її потреби. Дитина почувалася відторгнутою і відчувала, що її почуття не приймають всерйоз. Таке заперечення або відкидання зачіпає, в першу чергу, емоційний досвід і розумові процеси дитини, що може призвести до низької самооцінки, депресії та психічної хвороби. Таке ігнорування близькою людиною прирівнюється до психічного насильства.

Можна пригадати експеримент "Електронна гра м'ячем" (Williams and Jarvis) 2006-го року. Учасник експерименту бачив на екрані трьох гравців м'ячем. Одним із них був він сам. Спершу гра відбувалася між трьома учасниками, однак незабаром перекидатися м'ячем починали тільки двоє. Учасник експерименту почувався поза грою. Автори констатували, що у всіх випадках реакцією "відторгнутих" був біль. Психологи також відмітили, що це почуття з'являється у тому самому місці мозку, що й фізичний біль, а страждання від "розбитого серця" не слабші за біль від зламаної руки...

Так само психічну травму ми можемо отримати в результаті військових конфліктів, соціальних або природних катастроф. Все це залишає у нас травматичний слід. Наша психіка намагається відторгнути травматичні наслідки і в той самий час відтворює їх: боротьба з жахом відбувається через повторення ситуації, яка викликає жах. Травматичні наслідки можуть мати відгомони протягом всього нашого життя і проявлятися в різних життєвих ситуаціях.

Існує також і поняття "травми покоління", яка може передаватися як на рівні сім'ї, так і всього народу. Репресії, Голодомор, тоталітарні режими залишили у пам'яті людей величезний травматичний слід. Одним зі способів впоратися з ним є так звана "ідентифікація з агресором". Ми ніби стаємо на бік агресора, щоб не переживати нестерпні почуття безсилля, приниження та безпорадності. Ми намагаємося взяти ситуацію в свої руки, нападаючи уже на інших, нерідко – на близьких людей. У свою чергу, це може запустити подібний процес у потерпілого, передаючи травму. Або інший яскравий приклад. В нинішній ситуації ми можемо спостерігати відгомони Голодомору, коли в ізольованості актуалізуються страхи відсутності їжі.

Всі ці процеси мають несвідомий характер. Так влаштовані наші психологічні механізми, які захищають нас від страждань. Однак вони не завжди є нашими союзниками, адже фіксують нас на певному почутті або ситуації, ігноруючи реальність та увесь інший спектр емоцій. Кожне наше переживання, як, приміром, довгої ізоляції під час карантину, може стати корисним досвідом. Якщо ж ми відчуваємо, що не можемо самостійно впоратись з травматичним "слідом", тоді варто звернутись до психолога.

Євген Чирва, для Gazeta.ua