Шевченківську премію звикли вручати настільки легендарним, що "ледь живим"

Треба переосмислити "шевченковість"

Фіналісти Шевченківської премії в номінації "Музика" викликали жваву дискусію. Українське мистецьке коло сприймає Шевченківську премію, як щось виключно академічне. Те, що не має нічого спільного із реаліями. Для митців ця нагорода буцімто є ознакою елітарності. Ознакою того, що лауреат премії стає на щабель, підіймаючись над простим смертним, як жрець на підніжжя Небесного храму. Премія з місцем на Байковому цвинтарі та іншими привілеями.

Ця премія з певного часу вручається живим, але настільки легендарним і досвідченим, що зазвичай вже "ледь живим". І тому масова уява навіть не допускає можливості висунення молодих українських гуртів, письменників та публіцистів, актуальних, тих, які живуть і творять поруч з нами, рефлексуючи нашу теперешність.

Місяць тому, коли я прийшла у Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка, на нагороду у номінації "Музика" були лише дві аплікації. Перша – симфонія-легенда "Вечір на Івана-Купала" Леоніда Грабовського, друга – цикл мистецьких проектів "Тарас Шевченко Солоспіви", "Вже пора!", "Україні", "Пісні, написані війною".

Потім додалося ще сім, але більшість не допустили до другого туру через формальні ознаки. В офіційному положенні премії є умови, за якими обирають лауреатів. Одна із них – часові рамки. Твір, який подають на премію, має бути написаний протягом останніх п'яти років. Найбільше обурення та дискусію у соціальних мережах викликав той факт, що фахова комісія не допустила до другого туру твір Леоніда Грабовського, написаний у 1968-му. У 1976-му він перетворився на симфонію-легенду, а в 2016-му його редакцію виконали, і подали на премію. Від того, перепрошую, він не став оригінальним твором, написаним в останню п'ятирічку.

Олександра Козаренка цьогоріч подали двічі. Як композитора та виконавця. Більшість поданих творів автор написав ще у 1990-ті, тому до них теж додали позначку "редакція", видавши за твори недавнього часу. А це не відповідає умовам премії і, перепрошую, ставить не лише фактологічні, але й морально-етичні запитання до Київської організації Національної спілки композиторів України. Спілка щороку подає номінантів і точно знає умови положення, проте вирішила ось так схитрувати.

Ми намагаємось переосмислити "шевченковість", щоби зрозуміти, яка мета премії.

Якщо звернутись до самого Тараса Шевченка, то можемо виділити три ключові критерії його творчості. Перша – новаторство у літературній сфері та й у живописі. Друга – відчуття українськості у світовому контексті. Тобто премія про українців, які відкриті до світу. Вона про те, як світ впливає на нас і навпаки. Про міжнародний масштаб та розголос.

Окрім того, Шевченко був пасіонарієм, людиною із неймовірною енергетикою, яка активно рухала суспільну думку. Те саме ми хочемо бачити у роботах тих, хто нині подається на премію. Це і є третій критерій.

Моє бачення премії не в тому, щоб відокремити митця від суспільства, піднісши його на недосяжний рівень. Навпаки, вона – певний сигнал суспільству. Мовляв, от, дивіться, зараз в українській культурі є актуальні праці, які відповідають часу, потребам, беруть активну участь у становленні мистецтва. А стверджувати про актуальність твору, який написали 50 років тому – нещиро.

Я сама – і за освітою, і за родом діяльності – цілком і повністю належу до академічної культури. Я би з радістю додала до музичних альбомів гурту DaxaBraxa "Шлях" та гурту Vivienne Mort "Досвід", які пройшли у третій тур, ще один академічний твір. Але такого не було навіть за формальними ознаками.

Не знаю, звідки з'явилася думка, що Шевченківську премію можуть отримувати лише за поступ у класичній музиці. Це неправда, достатньо лише поглянути на список лауреатів. Премію отримували Володимир Івасюк, Ніна Матвієнко, "Піккардійська Терція" та ще кілька музикантів, які зовсім не належать до класичного жанру.

Гурти, які пройшли у другий та третій тур, ми оцінювали не за популярністю, а за мистецькими критеріями – і це найвища планка, яку музиканти подолали. Вони вийшли в фінал не тому, що є модними, і квитки на їхні концерти розкуповують за кілька днів. У їхній творчості передусім важливий діалог із українським суспільством.

DaxaBraxa зуміли актуалізувати український фольклор та популяризувати його перш за все за кордоном. Адже перед тим, як здобути визнання в Україні, вони здобули його у світі. Музика гурту – феномен, який йде від традиційної автентичної музики. Коли ми говоримо про українські фольклорні колективи, зокрема ансамбль Вірського або хор Вірьовки – це штучний професійний варіант, який створили радянські часи. Ну, немає аналогу того, що робить ансамбль Вірського, в українській народній творчості. Це повністю сконструйована радянським режимом історія, яка нав'язувалась українцям і досі не переосмислена, як штучний продукт, нав'язаний імперією.

Зацікавлення автентикою у нас з'явилось лише в кінці 1979-го, коли у Київській консерваторії з'явився колектив "Древо". Учасники колективу їздили у дослідження українськими селами, збирали матеріал, опрацьовували його та переосмислювали як виконавці. DaxaBraxa пішли у цьому процесі далі – взяли цю справжню автентику і показали її світові. Через їхню творчість український фольклор дійшов до широкого загалу тут і за кордоном.

А у творчості Vivienne Mort важлива не лише музика. Окрім вокальних даних, академічної освіти, якості музичних творів гурту, вірші Даніели Заюшкіної знаходять відгук у суспільстві. Їх добре знає та співає українська молодь. Вони – ознака масовості. Авторка може говорити своїми віршами як із освіченою частиною України, так і з тими, хто може не розуміти усього символізму поезії.

Тих, хто підтримав вибір комісії, більшість. Але свою згоду вони не озвучуватимуть у соціальних мережах. Негативні емоції викликають більше бажання про це писати, аніж позитивні. Втім, важливо, що суспільство отримало сигнал: премія змінюється. Та й скільки людей не здогадувались про те, що Шевченківська премія не лише літературна. Це як із "Нобелем". Якщо пересічну людину запитати про категорію, вона згадає премію миру або узагальнить усе "наукою".

Якщо ж повернутись до людей, які підняли питання цьогорічних номінантів у категорії "Музика", то це знайомі, близькі, друзі Грабовського та Козаренка, колеги по цеху, ті, кому "болить" за українську класику. Їх незгода розбивалась об залізні аргументи. "Так, ми знаємо про положення, але…" - усе, що казали мені опоненти. Вони розуміють, що закони мають виконувати усі. Але, водночас добре ж, якщо є кум-сват-брат, які допоможуть обійти їх.

Мені докоряли, що от Грабовського не можна було раніше подати, бо час був такий. Але докоряли саме ті, хто десятиліттями сиділи секретарями в Спілці композиторів України, мали прямий доступ та усі важелі, щоб подати його на премію, будь-коли. Та вони спочатку подали своїх близьких, друзів, сусідів, собак, котів, а тепер вирішили подати Грабовського. Бо свої, нарешті, закінчились.

Грабовський справді має вагомі здобутки в українській класиці і заслуговує на премію. І хочеться вірити, що ще напише свій головний твір, за який і отримає Шевченківську.

Любов Морозова, для Gazeta.ua