Москва втрачає відчуття реальності

Якою буде російська зовнішня політика 2020 року

Днями експерти Лабораторії аналізу міжнародних процесів Московського державного університету МЗС Росії представили велику доповідь під промовистою назвою "Міжнародні загрози 2020. Кожен сам за себе".

Сам документ доволі об'ємний і має усі ознаки аналітичності. Хоча густо приправлені традиційним для сьогоднішньої Росії соусом бравурності. Висновки у цілому більш ніж суперечливі. Більш того, "червоною ниткою" через доповідь проходить і міцно вкорінене російське бажання видавати бажане за дійсне.

Не приховують автори й свого захоплення російською силовою політикою. Так, саме за Росією хотіли б закріпити вони право на новий "переділ світу". Схвально вітаючи появу так званого "Євразійського концерту", очевидно по аналогії з "Європейським концертом" на початку ХІХ сторіччя, російські експерти явно забувають, що саме він зіграв увертюру початку Першої світової війни, у полум'ї якої згинули мільйони в усьому світі та чотири імперії – Германська, Австро-Угорська, Російська й Османська.

Не згадують про нещодавній провал спроби утворення повноформатного Союзу Росії і Білорусі


Показово, що більш ніж позитивно оцінюючи сучасний зовнішньополітичний курс Кремля, автори не згадують про нещодавній провал спроби утворення повноформатного Союзу Росії і Білорусі, чому в путінській Росії безумовно надавалося надважливого значення. Тому претензії Москви на статус "центру політичної гравітації Великої Євразії" наразі виглядають щонайменше сумнівними.

Не згадують автори й те, як саме змінилися позиції РФ у наслідок ліквідації важливого для європейської безпеки Договору про ліквідацію ракет середньої та меншої дальності в Європі (РСМД).

Абсолютно поверховою виглядає й оцінка стану НАТО, більшість країн-членів якого не лише консолідуються навколо загрози з боку Москви, а й почали суттєво нарощувати витрати на оборону, кібер-безпеку і розвідку та інші пов'язані програми. При цьому, приблизно так само діють і Фінляндія та Швеція, нарощуючи оборонну взаємодію між собою та Альянсом.

А що ж насправді визначає сьогодні зовнішню політику Росії?

Очевидно, що саме кризовий формат обрала сьогодні Москва для досягнення власних цілей. Саме він дозволяє Кремлю, час від часу посилюючи або послаблюючи якусь регіональну кризу і роблячи її реально тривалою, наочно демонструвати міжнародній спільноті свою вагу та потрібність і, водночас, сприяти розколу серед опонентів.

Саме так Росія діє в Сирії, Україні, Венесуелі, а останнім часом і Лівії.

Саме так діяли тоталітарні держави у другій половині 1930-х років, що згодом призвело до Другої світової війни.

Тому, здається, Москва дещо починає втрачати відчуття реальності в оцінці міжнародної ситуації. І це може мати свої наслідки, насамперед для самої Росії.

Що ж, таке вже не раз траплялося в російській зовнішній політиці. Зокрема, у 1903 році перед російсько-японською війною; у 1911 році перед Першою світовою війною; у 1939 – перед Другою і у 1979 році перед вторгненням до Афганістану. Саме перед початком Афганської авантюри багаторічний міністр закордонних справ СРСР Андрій Громико казав: "Що б вони там [на Заході] не кричали, співвідношення таке, що й поворухнутися більше не сміють. Ми стали дійсно великої державою". До розпаду Радянського Союзу лишалося 12 років.

Те, що свою важливу посаду у новому російському уряді зберіг один з ветеранів-очільників російської зовнішньополітичної служби Сергій Лавров, свідчить - сьогоднішній курс на дипломатію криз і сили залишиться незмінним.

Олег Бєлоколос, для Gazeta.ua

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі