Рябошапка взяв на себе удар за політичне рішення. Раніше — підставляли підлеглих і суддів

1. Невідворотність покарання в Україні як обов'язкова умова справедливої держави.

2. Звільнення всіх наших громадян, утримуваних окупантом, бо ми країна, де людина - найвища цінність.

Над втіленням у життя цих двох тез я власне і працюю. І от зараз я, як і кожен свідомий громадянин, мала робити власний моральний вибір. Вибір між двома найвищими пріоритетами. Сказати, що мій мозок вибухав - не сказати нічого. Я була в близькому до депресивного стану від безвиході і неможливості щось змінити.

Я не була в суді над беркутами і під СІЗО, хоча прекрасно розумію тих, хто там був і чому вони там були. Але. Я не погоджуюсь з тими, хто каже, що в суді над беркутами було поховано правосуддя.

Бо його ніколи не було. Чуєте? Ніколи.

Особливо це стосується процесу взаємного звільнення, чи так званого обміну.

Ви тільки зараз побачили, як це відбувається, а ми роками на це дивилися, розповідали вам про це, кричали, пропонували зміни, проводили круглі столи, закриті і відкриті зустрічі з суддями. Ми казали: те, що ви робите, - незаконно, і всі з нами погоджувалися, але ніхто нічого не робив.

Те, що зробив Руслан Рябошапка, офіційно підписавши розпорядження прокурорам звільняти людей для обміну, попередні генпрокурори робили по дзвінку і так само з перегинанням через коліно. Завжди.

Коли, наприклад, готувалося звільнення Вишинського (Головреда "РИА Новости Украина" Кирила Вишинського арештували у травні 2018-го. Підозрювали у держзраді. 28 серпня суд скасував рішення про арешт і випустив під особисте зобов'язання. 7 вересня Вишинського в рамках обміну за формулою "35 на 35" доставили до Москви. - Gazeta.ua), а воно готувалося кілька разів, я писала про те, хто візьме на себе відповідальність наступити на горло правосуддю? Бо це були перші тижні президентства Зеленського, і в ОП ще дуже боялися втручатися в правоохоронно-судову систему.

Після обміну 2017 року я вам цитувала абсурдні судові рішення, якими звільнялися з-під варти обвинувачені для обміну. Пам'ятаєте, як тоді спочатку звільнили з-під варти 17 росіян, а коли ми підняли кіпіш, що вони потрібні для обміну на політв'язнів, їх терміновими судовими засіданнями повернули назад під варту. Що це, друзі, правосуддя? А для росіян це пряма дорога в ЄСПЛ, де Україна, звісно, програє і буде виплачувати їм компенсацію.

Я вже мовчу про страшні історії маленьких обмінів, на які всім було плювати. А ви навіть не уявляєте, скільки там всього цікавого.

Я до того, що Рябошапка взяв удар на себе за політичне рішення, а не став підставляти підлеглих і суддів, як це робилося раніше. І можете кидати в мене тапками, в мене це викликало повагу. Якщо це слово може бути доречним у даному контексті.

А тепер про те, що мені виносило мозок найбільше.

1. Комунікація, а точніше її відсутність.

Про те, що беркут у списках, відомо було вже давно. Скажіть, що заважало Зеленському чи Тимошенку, чи Єрмаку чи будь-кому зустрітися до всього цього трешу з рідними героїв Небесної сотні і їх адвокатами? Що заважало хоча б спробувати поговорити і переконати?

Що заважало не видавати в ефір ці меседжі, які розділяли суспільство на тих, хто проти звільнення беркутів і тих, хто за обмін. Я не знаю, чи усвідомлюють це в ОП, але вони створили штучний поділ, якого не існує в природі. Бо серед притомних громадян немає таких, хто проти звільнення полонених і хто проти покарання беркутів і розслідування справ Майдану.

Ну і, звісно, останнє, яке просто добило, - це недопуск українських журналістів на Майорськ і те, що ми всі змушені були дивитися і цитувати сепаратистів. Це повне фіаско прес-служби ОП, після якого вона повинна бути звільнена всім складом.

2. Заява Гризлова про те, що з Україною досягнуто домовленості про не переслідування звільнених нами злочинців.

Так, вже зараз.

Мені глибоко все одно, яких домовленостей щодо цього досяг Гризлов і чи пішов у них на поводу Зеленський. Ми будемо добиватися змін у законодавство, щоб кожного з цих покидьків засудити заочно і завершити розслідування по них. Ми будемо переслідувати їх інформаційно, описуючи кожну справу, готуючи звіти, перекладаючи їх усіма можливими мовами і розповсюджуючи де тільки можна.

І якщо в ОП і ГПУ з цим не згодні, то раджу готуватися до війни.

3. Учора там на летовищі були і рідні тих, хто залишився в полоні. Приїхали мама Романа Онищука, бійця 24 бригади, викраденого неподалік Лисичанська у червні 2015 року, і сестра Сергія Хотєнова, солдата ротно-тактичної групи 169 центру, який, поранений, потрапив до полону під час боїв за Дебальцеве.

Вони знали, що їхніх рідних цього разу не віддадуть, але приїхали, сподіваючись на диво. На них неможливо було дивитися без сліз.

У полоні на Донбасі, в окупованому Криму і Росії залишається ще дуже багато людей. І немає жодного запобіжника, що не буде нових полонених і політв'язнів.

Попереду ще довга боротьба і, судячи з усього, не одне звільнення.

Що зараз повинна була б зробити наша турбо Верховна Рада?

Прийняти всі необхідні законодавчі акти, які б регулювали звільнення осіб, утримуваних у зв'язку із конфліктом, визначали б їхніх статус і соціальні гарантії (це законопроект в Офісі президента, його дуже довго аналізують їхні юристи), гарантували б проведення розслідування і встановлення правди, незалежно від процесів обміну.

Оригінал