Ті, хто вижили фізично, стали мертвими ментально

Темні шиби байдужості

Вчора у мене на вікні стояла свічка - маленький квантик світла, який сповіщає всесвіт, що ми ще живі, що ми - українці, і що ми пам'ятаємо.

Такі само свічки стояли на автарках у моїй френд-стрічці. І могло здатись, що нас багато.

Але вартувало подивитись за вікно - і ілюзія зникала. Київ блимав яскравим електричним світлом у одних вікнах, де хазяї були вдома, або ж віддзеркалював чорнотою у інших, де господарі подалися деінде суботнім вечором. І добре якщо на сотню підвіконь припадав один тремтливий вогник...

Пригадуєте манкуртів у романі Айтматова? Вони не народжувались без пам'яті, і їхньої провини не було - їх скалічили, їм відібрали пам'ять, коли провели через неймовірне страждання та біль. Ті, хто вижили фізично, стали мертвими ментально.

Свічка у вікні потрібна не нашим загиблим предкам, а нашим майбутнім онукам

Ми - нація-манкурт. Голодомор став надто страшною карою, щоб після нього лишитись при пам'яті. Спрацювали біологічні захисні механізми - щоб вижити бодай фізично, треба було забути та не згадувати. Євреї, які вижили в Голокост, пройшли через таку ж само травматичну амнезію. Але в наступному поколінні навпаки - зрозуміли, що поки всі не згадають все, і поки ця пам'ять не стане частиною свідомості та самоідентифікації кожного, нація не здатна буде ожити і здолати травму. Вони пройшли цей шлях, згадали і більше не забудуть - щоб більше не допустити, і щоб понесені жертви не стали марними.

Ми ще тільки на початку цього шляху. І більшість з нас ще не розуміє, що свічка у вікні потрібна не нашим загиблим предкам, а нашим майбутнім онукам. Манкурти не мислять категоріями майбутнього часу, так само як і категоріями історичної пам'яті. Вижити тут і сьогодні, їсти, пити, розважатись, радіти одному дню - це у нас звідти ж, з Голодомору, з репресій, з воєн та окупацій. Це сприйняття життя неминуче виникає, коли просто вижити зайвий день - це вже надзавдання. Але це треба перерости. Інакше - розчинення у світі, який байдужий до нас, і створений переможцями. Нащадками тих, хто вбивав, а не тих кого вбивали.

Свічок вчора горіло до болю мало. Але все ж вони жевріли серед темряви. Як нагадування, якою поки що меншиною ми є на землі наших виморених голодом предків. І яку це накладає на нас відповідальність.

Оригінал

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Євгенія Кузнєцова Письменниця
Антон Сененко Cтарший науковий співробітник Інституту фізики НАН України
Андрій Веселовський Дипломат, колишній представник України в Європейському Союзі
Олена Подолян Психотерапевтка, директорка ГО "Форпост"
Мирослава Барчук Журналістка