8 перешкод заважають Україні досягти миру з Росією

Українці ніколи не погодяться на капітуляцію перед російськими вимогами

Очевидно, що мир кращий за війну, однак мир якою ціною? І чи взагалі можливо його досягти?

Коли Володимир Зеленський був кандидатом на цьогорічних президентських виборах, він нічим не відрізнявся від своїх конкурентів, обіцяючи встановити мир без будь-якого пояснення, як він планує це зробити. У деяких випадках обіцянки кандидатів досягти миру були звичайним популізмом (Юлія Тимошенко), тоді як в інших вони означали капітуляцію перед вимогами Росії (Юрій Бойко й Олександр Вілкул).

Обіцянки Зеленського були результатом його наївного ставлення до російського президента Володимира Путіна, комплексу меншовартості щодо Росії, браку будь-якого досвіду в міжнародній політиці й зарозумілості, що виникла внаслідок його статусу популярного актора й зірки шоу-бізнесу.

Зеленський не мав ніякого стосунку до української політики протягом 2014–2019 років і тому не розуміє, наскільки змінилась Україна у відповідь на російську агресію. Це тим паче несподівано, зважаючи на те, що його область (Дніпропетровська) зазнала найбільших людських втрат від бойових дій в Україні. Протягом 2014–2015 років Дніпро відіграв стратегічно важливу роль, заблокувавши поширення російської агресії на територію інших регіонів України.

України, яка була до 2014-го, більше немає, і вона ніколи не повернеться. Поїзд покинув зупинку – однак без Зеленського.

Варто виокремити вісім перешкод, які заважають президентові Зеленському досягти миру.

По-перше, Росія сприймає Україну й українців як "фейкові" державу й народ, однак Зеленський досі не може цього зрозуміти. Погляди Росії на українців деградували до рівня білогвардійців, що навіть гірше, ніж було в радянські часи.

Водночас українська ідентичність – особливо серед російськомовних українців – зазнала кардинальних змін під впливом війни, смертей і поранень, руйнувань і біженців.

Той, хто вважає, що Київ може домовитися з іноземною державою, яка зневажає Україну й українців, про будь-що, просто вводить себе в оману.

Другою перешкодою є Путін. Зеленський упевнений, що зможе переконати російського президента, якщо отримає можливість зустрітися з ним віч-на-віч. Насправді Путін уособлює неприємну суміш колишньої "чекістської" культури й російського шовінізму щодо України й українців. Для Путіна та його поплічників компроміс є ознакою капітуляції.

Зеленському варто дослухатися до 70-80% українців, які протягом останніх п'яти років висловлювали негативне ставлення до Путіна. Українцям достатньо тільки згадати Іловайськ, аби зрозуміти, що вони не можуть довіряти будь-чому, що говорить Путін. У серпні 2014 року Путін пообіцяв безпечний коридор для українських підрозділів, що відступали з Іловайську, однак натомість влаштував різанину, назавжди поклавши край російсько-українському "братству".

По-третє, Росія відмовляється вести перемовини щодо Криму, який вона вважає "закритою темою". Водночас офіційна Москва продовжує нахабно брехати про свою присутність на Донбасі, заявляючи, що "нас там немає". У такий спосіб Росія намагається зобразити конфлікт на Донбасі "громадянською війною" та спонукати Київ вести прямі переговори з лідерами ДНР і ЛНР, до чого українці ставляться здебільшого негативно.

85% росіян схвалюють анексію Криму, а 56% підтримують відокремлення Донбасу або у вигляді незалежної держави (29%), або шляхом приєднання до Росії (27%). В українській громадській думці Крим і Донбас вважають однією проблемою, спричиненою російською агресією, і практично всі українці вимагають повернення Криму та припинення російської військової агресії на Донбасі.

Четверта перепона пов'язана з невизначеністю щодо того, як учинити з лідерами і звичайними мешканцями ДНР і ЛНР. Українці переважно не підтримують амністію. З іншого боку, жителі ДНР і ЛНР здебільшого воліли би приєднатися до Росії, а не повернутися до складу України.

Навряд чи багато хто з 1,7 млн внутрішніх переселенців захоче повернутися в ДНР і ЛНР через травми, які вони пережили. Вони вже обжилися на нових місцях, і їхні діти вже ходять до нових шкіл. Вони також не почуватимуться в безпеці в разі повернення, адже прихильники ЛДНР звинувачуватимуть їх у проукраїнських поглядах.

П'ята завада полягає в тому, що Зеленський досі не пояснив, як відбудеться демілітаризація.

Після Белфастської угоди 1998 року роззброєння 2500 легко озброєних терористів у Північній Ірландії відбулося з великими труднощами. 1-й корпус ДНР і 2-й корпус ЛНР більші в 14 разів і мають значну кількість важкого озброєння. На відміну від Північної Ірландії, Україна має справу з армією, а не терористами. Крім того, є ще приблизно 5–10 тис. російських військових і офіцерів ФСБ і ГРУ, які під час демілітаризація без сумніву стануть "місцевими жителями", збільшивши в такий спосіб загальну чисельність сил ЛДНР до понад 40 тис.

Шоста перешкода пов'язана з невизначеною долею 40-тисячної армії ДНР і ЛНР. Україна вимагає, аби її повернули до Росії, тоді як Москва наполягає, що її необхідно перетворити в нову поліцію, органи внутрішньої безпеки і прикордонників ДНР і ЛНР після того, як ці утворення отримають "особливий статус" у межах української Конституції. Однак жоден український лідер не зможе підтримати таку пропозицію, адже вона легалізує російського військового "троянського коня" всередині України.

Сьома перепона випливає з шостої, адже Росія не має наміру повертати Україні контроль над кордоном. Якщо вона на це погодиться, ДНР і ЛНР швидко зазнають колапсу, бо війна на Донбасі є повністю штучною й зовсім не нагадує етнічні конфлікти на Кавказі. Це стає очевидним хоча б із того, що з обох сторін протистояння воюють російськомовні українці.

Під "поверненням контролю над кордоном" Москва розуміє сценарій, згідно з яким перефарбовані сили ЛДНР сформують прикордонну службу й патрулюватимуть українсько-російський кордон разом із російськими прикордонниками. Інакше кажучи, нинішнє положення просто легалізують.

Остання завада прямо пов'язана з другою, і ми неодноразово були її свідками протягом історії російсько-українських відносин. Після 1991 року Москва завжди лишається незадоволеною кроками Києва, які він здійснює у відповідь на її вимоги. У 2010-му тодішній президент Віктор Янукович виконав усе, що Росія вимагала в листі російського президента Медведєва до українського президента Віктора Ющенка у 2009 році. Однак Росія продовжила вимагати більшого (наслідком чого стала відмова Януковича підписувати Угоду про асоціацію з ЄС у 2013) і змусила Україну платити найвищу ціну за газ серед європейських країн.

Тому не варто дивуватися, що Росія практично щодня висуває нові вимоги перед тим, як погодитися на зустріч із Зеленським у "нормандському форматі".

Зеленський не може зрозуміти, що Москва насправді не переймається Донбасом, адже той ніколи не відігравав важливої ролі в російській національній ідентичності. У 2014 році ключовими регіонами, які Росія намагалася захопити і які мали стати "окрасою" так званої Новоросії, були Харків і Одеса.

Справжній інтерес Росії полягає в тому, щоби повернути всю Україну до своєї сфери впливу та "русского мира". Донбас є всього-на-всього "троянським конем" для досягнення цієї мети. Разом із бажанням повернути Україну в лоно "русского мира" Росія також прагне, щоб Україна стала федеративною державою зі слабким центральним урядом, який Москва зможе контролюватиме через ЛДНР із їхнім "особливим статусом".

Зрештою Росія уже давно вимагає від України повернутися до позаблокового статусу часів Януковича й відмовитися від бажання приєднатися до НАТО і ЄС, яке завдяки колишньому президентові Порошенку закріпили в українській Конституції. Тому підтримка членства в НАТО і ЄС з боку Зеленського суперечить його бажанню умиротворити Путіна. Після 2014 року в українській громадські думці відбулися суттєві зміни, що проявилися, зокрема, у трикратному збільшенні рівня підтримки членства в НАТО – з менше чверті населення до 69%, а також різкому падінні популярності євразійського інтеграційного вектору.

Зеленський демонструє свою наївність і самовпевненість, намагаючись досягти миру швидко й будь-якою ціною та водночас не розуміючи, як сильно Україна змінилася за останні роки. Українці не змирилися зі зрадою європейської інтеграції з боку Януковича у 2014-му і ніколи не погодяться на капітуляцію перед російськими вимогами, якщо Зеленський обере цей шлях.

Тарас Кузьо, для Gazeta.ua