Макрону – скасування санкцій, Путіну – Північну Македонію і місце у G8

Поки інтеграція Балкан на замку – ніхто не задумається про європейську перспективу України

Після відмови Брюсселя почати переговори про вступ Албанії і Північної Македонії до Євросоюзу керівники македонських політичних партій домовилися про проведення дострокових парламентських виборів 12 квітня 2020 року. Але створюється враження, що все, що відбувається, це результат інших домовленостей – Макрона і Путіна, - пише Віталій Портников для "Белсат".

Цілком можливо, що ці вибори приведуть до зміни влади в країні і після прозахідних соціал-демократів прем'єр-міністра Зорана Заєва керувати країною будуть лідери партії "Внутрішня македонська революційна організація – Демократична партія македонської національної єдності", керівники якої ще недавно орієнтувалися на Кремль.

Щоб зрозуміти всю глибину можливої балканської кризи, варто звернутися до історії питання.

Відмова Албанії не стала сюрпризом просто тому, що ще до саміту відразу кілька країн ЄС висловлювали сумнів у можливості почати переговори з нею, а Нідерланди зробили це публічно.

З Північною Македонією зовсім інша історія. Переговори з цією колишньою югославською республікою Євросоюз розпочав ще на початку тисячоліття, але відразу ж їх заблокувала Греція, яка вимагала зміни конституційну назву країни.

Коли західні лідери вмовляли македонців погодитися з цією грецькою умовою, вони в першу чергу обіцяли розблокувати вступ в НАТО і початок переговорів про вступ до Євросоюзу. Підписання македонсько-грецьких угод і необхідність їхньої імплементації привели до серйозного розколу серед македонців. Але керівництво країни – незважаючи на невдачу референдуму про перейменування і відсутність конституційної більшості в парламенті – змогло домогтися конституційних змін.

Результатом цього рішення стало не тільки ослаблення позицій влади в Північній Македонії, а й зміна влади в Греції.

І, тим не менш, новий грецький уряд, сформований силами, які спочатку виступали проти грецько-македонських домовленостей, не став блокувати європейську перспективу Північної Македонії.

Це зробив Еммануель Макрон.

При цьому ніяких логічних пояснень такого рішення французька дипломатія не може надати. Але якщо подумати, ми знайдемо ці пояснення в тому діалозі, який президент Франції в останні місяці веде з президентом Росії.

І тоді готовність зупинити македонців цілком корелює з тиском Макрона на нового українського президента Володимира Зеленського, щоб за всяку ціну добитися проведення в Парижі саміту "нормандської четвірки". Адже в Парижі не випадково радо прийняли підписання українською стороною злощасної формули Штайнмаєра, хоч і розуміли, що це саме путінська умова.

Ми можемо вважати, що Макрон просто не розуміє, до яких наслідків для Північної Македонії може привести його рішення. А чому б не вирішити, що навпаки – дуже добре розуміє.

Що перемога на парламентських виборах в цій країні сил, які будуть орієнтовані на Москву – такий самий успіх для Франції, як домовленості Москви і Києва, нехай навіть на російських умовах?

Ми не можемо достеменно знати, що обіцяв Путін Макрону під час переговорів президентів у форті Брегансон цього літа. Може, відходу Росії з колишніх французьких колоній в Африці – хоча, якщо судити з проведення в Сочі цими днями саміту "Росія-Африка" Путін не збирається нізвідки йти. Або просто нормалізації ситуації з Україною, що дозволило б скасувати санкції і почати перемовини про повернення Росії в G7, нехай навіть після відходу з великої політики Ангели Меркель.

Але не можна не помітити, що Макрон і Путін після цієї зустрічі діють з лякаючою послідовністю і гармонійністю – від спроб загнати нового українського президента в вузький коридор поступок Москві і до відмови розблокувати переговори з Північною Македонією.

Наслідки цих дій, втім, можуть бути, зовсім іншими. Вони здатні призвести не до відновлення російської сфери впливу, а до тотальної кризи. Як це вже було, коли Україною керував проросійський президент Віктор Янукович, а Північною Македонією – проросійський прем'єр Нікола Груєвскі.

Втім, цілком можливо, що саме цього і домагається Путін, коли спокушає довірливого Макрона стабілізацією. Адже поки інтеграція Західних Балкан на замку – ніхто на Заході навіть на мить не задумається про європейську перспективу України, Молдови і вже тим більше Білорусі.

А значить, у Путіна залишиться куди більше часу на відновлення загиблої імперії.