Телевізор став богом, олігарх – пророк його

Книжка відійшла на задній план

Телевізор став богом, а олігарх – пророк його. Парадокс із парадоксів: українці щиро й люто ненавидять олігархів, але дивляться в першу чергу саме їхні телеканали.

Але якщо дивитися телеканали свого ворога, то мимоволі втрачаєш орієнтацію на місцях. Тобі можна впхати будь-яку ідею, затовкти нею голову, і ось ти вже готовий продукт для формування нової особистості. Правда, тупої, - пише Юрій Винничук для видання "Збруч".

Книжка, на жаль, відійшла на задній план, і тих космічних накладів, які були за совєтів, уже нема. А я ще пригадую той блаженний час, коли в кожному селі, навіть найменшому, була бібліотека, а в більших селах і книгарня.

В дитинстві я залюбки проводив літо в Підлісному біля Крем'янця. Зараз там понад двісті осіб жителів. Село маленьке. Але бібліотека була. В певні години бібліотекарка відчиняла цей храм мудрості, і я міг досхочу порпатися серед стелажів. Траплялися в селі і свої філософи, які несли з бібліотеки в своїх порепаних руках Платона.

На початку 70-тих я робив рейди по селах Франківщини – там у книгарнях можна було відшукати неабиякі раритети за зниженими цінами. У наш час в тих старих сільських книгарнях крамнички або ж буфети. Та що казати про села, коли й в районних містах не всюди знайдеться книгарня.

Недавній закон про мову, на жаль, не повний. Він захищає мову лише там, де вона є, а там, де панує "язик", захисту жодного нема. В начебто українських школах діти спілкуються російською. Мова мала би бути підкріплена такими мовними бастіонами, як бібліотеки, книгарні, кінотеатри і т. д. Українська книжка повинна бути легкодоступною. Але будь-який кіоск на вокзалі чи в супермаркеті продемонструє вам переважно дешевий ширпотреб на "язикє".

Через таку ситуацію перейшло чимало народів, які мали поруч могутнішого сусіда. А так уже склалося, що всі наші сусіди, навіть менш чисельні, навіть ті, що й самі колись були в неволі, виявилися від нас могутнішими і експансивнішими, ба навіть нахабнішими і безжальними. В результаті цього ми втратили чималу етнографічну територію.

Днями, проглядаючи Записки Наукового Товариства Шевченка, я в т. 82 за 1908 рік натрапив на запис вертепу в селі Верхня Апша, чи то пак Верхнє Водяне. Мабуть, багато хто з вас чув про ці три села Верхня, Середня та Нижня Апша, де люди набудували собі просторих замків, у яких насправді не живуть, але хизуються ними.

І що ми знаємо про ці села? Хто там живе? Румуни.

Румуни, які не володіють українською, а розмовляють румунською або російською.

Але у 1908 році там були українці.

Яким чином українські села стали румунськими? Села, де ходили українські вертепи, співали українські пісні, у міжвоєнний період діяв Пласт. А тепер – це румуни.

А ще у 1910 р. з 4704 жителів села Нижня Апша було 1027 німецькомовних (властиво, це євреї), 3594 русини (!!!) і 50 угорців. Де взялися румуни?

Та вернімося до книжок. Про те, що народи Східної Європи перебували в неволі, відомо всім, але менш відомо про те, що й такий народ, як норвежці, які живуть нині в найдорожчій за цінами країні Європи, були колонією маленької Данії (1397 – 1814).

Більша частина населення читала данською. Щоправда, класична літературна мова норвежців власне й склалася на основі данської. Але наприкінці ХІХ ст. на основі сільських говірок з додатком середньовічної норвезької мови було створено нову літературну мову. Це мало що змінило, бо для 90% норвежців літературна мова на основі данської стала основною.

Тобто різниця між данською і класичною літературною норвезькою ще менша, аніж між українською і російською, а проте на початку 1950-тих років норвежці вдарили на сполох, бо данський культурний продукт домінував у всіх своїх проявах.

І тоді норвезькі видавництва стали отримувати фінансову допомогу. Було створено Мистецьку раду, яка купує по тисячі примірників кожної з 220 назв художньої літератури, кожної зі 100 назв перекладної і кожної з 70 назв есеїстки та науково-популярної. Крім того: по 1550 примірників зі 130 назв дитячої.

А це, по суті, вся річна книжкова продукція.

У нас, щоправда, теж держава закуповує книжки, але чомусь поза закупівлями залишаються видання нашої класики. Не тієї, яку вивчають у школах, а забутої. Якісь мутні правила забороняють закупівлю книжок, написаних авторами, які давно померли. В той час як норвежці видають багатотомники своєї класики.

Але що мене ще зацікавило, то це те, що Мистецька рада Норвегії передплачує для бібліотек 14 літературних журналів, окремі з них щедро ілюстровані. Те саме робить Міністерство культури Польщі, Чехії.

А в нас літературні журнали вже давно стали рідкістю. Наклади їхні впали, а багато з них закрилося. Фактично перестала існувати фахова літературна критика. Тим часом у Норвегії сторінки, присвячені книжкам, є в кожному періодичному виданні.

Та найбільше, що мене подивувало, – це письменницький гонорар. Згідно з тамтешнім авторським правом, він становить 20-22% від роздрібної ціни!

У нас же від 3% до 10%.

Усі ці привілеї дуже скоро принесли свої результати, бо з'явився такий феномен, як скандинавський детектив, складову частину якого займає і творчість норвезьких письменників. А щойно ці тріллери набули всесвітньої популярності, пішли й фільми, і серіали.

Тобто одне позитивне явище потягло друге.

І живе цей п'ятимільйонний народ, як у Бога за пазухою. А наш сорокап'ятимільйонний тільки тим і займається, що встає з колін, потопаючи в мріях про панування у своїй сторонці.

Передруковується з дозволу видання "Збруч"