У нашому житловому кооперативі відбулася мікрореволюція. Але нам підклали свиню

Наростало загальне збудження, електризувалося повітря, наставали емоційно складні часи

Після епохи міжвладдя – з викраданням печаток, вибиванням вкраденого, витисканням боргів, скандалами, прокльонами, публічними конфліктами й іншими вигадливими формами взаємного поборювання, майстерно описаними ще в оповіданнях Михайла Зощенка, в нашому житловому кооперативі нарешті настала епоха змін. А отже, одна зі сторін перемогла другу – попередню "злочинну владу" – й заволоділа суверенним правом наглядати та карати, точніше, контролювати та розбудовувати на ввіреній їй Богом і громадою території.

Звичайна собі київська дев'ятиповерхівка поринула в довгожданну епоху тотального ремонту. Так з'явились акуратно-ділові й одноманітно-сірі кахлі на першому поверсі, оновилася плитка перед входом, постелився новий лінолеум у ліфті, а найостаннішим нововведенням стали пластикові вікна у під'їздах. Уся ця краса досягається вольовим зусиллям двох мудрих очільниць – голови й бухгалтерки кооперативу – енергійних і метких жінок пенсійного віку. А також, певна річ, завдяки нашим регулярним місячним внескам. Активна фаза триває вже кілька місяців, і ніхто зі співмешканців не може дорікнути керівництву в бездіяльності. Робота кипить, майстри лаються, дрилі не вмовкають, пил літає, фарба смердить, а очі – на те й очі, щоби ними бачити й порівнювати, - пише Андрій Бондар для видання "Збруч".

Робота кипить, майстри лаються, дрилі не вмовкають, пил літає, фарба смердить, а очі – на те й очі, щоби ними бачити й порівнювати

А порівнювати було з чим. Точніше, не було. Тобто людям, що тут живуть постійно, очевидно: порівняння не на користь попередників. Але це сьогодні. Позаторік усе починалося зовсім не так.

Першим акордом нової влади ще позаторік була ні з того ні з сього причеплена в ліфті рекламна дошка з кольоровою рекламою під дешевим оргсклом, на якій наш іронічний, вічно на щось озлоблений і не надто вишуканий у методах підпільного спротиву пожилець зробив якимось гострим предметом характерні смуги, у яких досі вгадуються знайомі з дитинства слова. Зробив і поїхав собі далі: мовляв, нічим ви, нові, не відрізняєтеся від старих – тільки вивіска нова й нікому не потрібна. Рекламувалися там речі далеко не першого вжитку: концерт якогось глянцевого підлітка з російським прізвищем, суші-вок, студія інтимних зачісок та запис у київську команду з американського футболу з бадьорим написом "Вважаєш себе крутим? Покажи, на що ти здатний!" і афроамериканським тренером на чолі з виклично схрещеними руками. Нічого практичного, нічого потрібного – просто реклама невідомої агенції. Однак це, як з'ясувалося згодом, був перший крок, який тепер уже можна сміливо називати іміджевим.

Коли ж зміни почали робитися і справді докорінними й кожному стало зрозуміло, що нова влада прийшла всерйоз і надовго, а збирані кошти використовують за призначенням, раптом підліткова філософія знайшла нові форми вираження, дядько з восьмого поверху перестав курити в ліфті, а люди почали активніше відповідати на вітання

За інерцією хтось іще смітив між поверхами, малював "1488" на стінах, розсипав рекламну макулатуру по підлозі й чорним маркером робив філософські записи в ліфті. Але все послідовно милося, стиралося, чистилося й ліквідувалося невидимою рукою нового порядку. Коли ж зміни почали робитися і справді докорінними й кожному стало зрозуміло, що нова влада прийшла всерйоз і надовго, а збирані кошти використовують за призначенням, раптом нанівець зійшов анархістський запал анонімного пожильця, підліткова філософія знайшла нові форми вираження (Instagram? YouTube? філософський факультет КНУ?), дядько з восьмого поверху перестав курити в ліфті, а люди почали активніше відповідати на вітання, не ховаючи очей і навіть уже не соромлячись усміхатися одне одному.

Стверджувати, що відбулася мікрореволюція в окремо взятому житловому кооперативі, мені, його безпосередньому членові, якось не випадає – варто бути скромнішим. Також можна було би завершити на якійсь оптимістичній ноті – наприклад, на словах про нездоланне тяжіння людей до чогось кращого. Дай їм лише мудре і чесне керівництво. Можна зазіхнути навіть на твердження про значний тектонічний зсув у колективній свідомості окремо взятої громади, яка, понад сумнів, складається зі свідомостей індивідуальних і, взагалі-то, не становить інтеґральної єдності, будучи чимось ледь уловимим і ефемерним, чимось таким, що досягається певною сумою психологічних досвідів окремих особистостей у їхньому бажанні подолати інерцію, вийти за межі зашкарублих уявлень про спільне пострадянське життя, де кожен кожному вовк, правди нема, нагорі всі крадуть і нові нічим не ліпші за старих.

Людина – істота достатньо непрогнозована й завжди може зіпсутися, скотитися, оскотинитися й занепасти, вже не кажучи про її громадянську й комунальну свідомість

Організація спільного простору в стані хронічної взаємної недовіри – значний крок, хоч і позбавлений омріяної незворотності. Бо де гарантія, що кахлі не відпадуть, фарба не полущиться, вікна не виб'ють, двірник не зіп'ється, очільниці не корумпуються – і все знову не стане таким, як було завжди? Ніхто нікому не здатен забезпечити жодних "точок неповернення", вже не кажучи про непереступання "червоних ліній". Це ніколи не результат, а завжди процес. Людина – істота достатньо непрогнозована й завжди може зіпсутися, скотитися, оскотинитися й занепасти, вже не кажучи про її громадянську й комунальну свідомість.

Але раптом сталося щось, що дістало неймовірно промовисте і, сказати б, психоаналітичне продовження. Щось, що вже кілька місяців не дає мені спокою.

Якраз за кілька днів перед новим 2019 роком відбулася Подія – на стіні нашого ліфта з'явився календар на наступний рік. Він став великим подразником і неабиякою спокусою: самовдоволена й усміхнена (о, так, я знаю, тварини не вміють сміятися!) морда Свині, що одним своїм виглядом могла спровокувати не лише місцевих стріляних горобців невидимого фронту, а й випадкових зайд, обіцяла золоті зливки, монети і значки долара та євро на тлі квітучої вишні. Хтось підклав усім нам Свиню.

Хтось написав на вхідних дверях чорним маркером "Порошенко – тварь", а хтось замалював "Порошенко", чомусь залишивши "тварь"

Мешканці, які щодня користувалися ліфтом, щоразу впиралися поглядом у це миле й акуратне створіння, що обіцяло процвітання й водночас самим своїм виглядом знущалося – надворі починалися важкі жнива виборчої кампанії. Хтось написав на вхідних дверях чорним маркером "Порошенко – тварь", а хтось замалював "Порошенко", чомусь залишивши "тварь". Наростало загальне збудження, електризувалося повітря, наставали емоційно складні часи.

Я давав Свині кілька днів. Максимум – до Різдва. Я знав (не відчував, не думав, не передбачав – знав), що ця свиня довго не провисить. Я бачив її замальованою, зірваною, розписаною матюками і чиїмись іменами та прізвищами, приниженою і збезчещеною – одне слово, знищеною. Але вона досі висить. Вона висить уже чотири місяці – неторкана, невинна, чиста, свята. Йде п'ятий.

Передруковується з дозволу видання "Збруч"

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Юлія Гончар Керівниця Центру "Форпост HELP"
Володимир Горбач Політичний аналітик Інституту Євро­атлантичного співробітництва
Віктор Вовк Громадсько-політичний діяч
Віктор Бобиренко Політолог
Ярина Матвійчук Журналіст Української служби "Голосу Америки"
Погода