Атовці пишуть книжки, щоб урятувати своє життя і багатьох інших

Але ці книжки потрібні не лише "їхній тусовці" і не лише як терапія

Сьогодні вранці отримав з Альберти, українського серця Канади: "Маємо цікаві зустрічі з автором книжки "Сліди на дорозі" Валерієм Ананьєвим, який хоч-не-хоч стає також експертом з видавання укрсучліту: "На всіх етапах розвитку стикаюся з однією проблемою – у книжки ніхто не вірить, навіть самі оператори книжкового ринку – від видавництва і друкарні до менеджерів книгарень. Вони самі не вірять в успіх того, чим займаються! Питання не в "Слідах на дорозі", питання в загальному сприйнятті творчости українських письменників".

Здавалося б, що тут нового? Фронтовик Валерій Ананьєв дізнався про це тільки тепер, бо він – "автор першої книжки"… Ну, а про ставлення ринку й читацького загалу саме до ветеранської (фронтової, "лейтенантської") прози останнім часом сказано чимало у зв'язку з дискусією навколо її місця на Книжковому Арсеналі. Мовляв, і так продається ("Сліди на дорозі" – 10 000 примірників!), і якщо частина читачів її купує, а решта ні, то це не значить, що вони вороги народу; що розмови про її зневажливу недооцінку видавцями і критиками – це "агресивний піар" з боку невдоволених ветеранів, але, хай літературна цінність тих книжечок сумнівна, ми не станемо закидати авторам брак художності та стилістичну невиразність, бо свідомі "терапевтичного значення цих текстів".

Що свідомі "терапевтичного значення" – спасибі. Тільки для кого?

Цими днями одній такій книжечці виповнилося 50 років. Формально її можна віднести до "лейтенантської прози", бо в лютому 1945 року, під час бомбардування Дрездена, коли заживо згоріло щонайменше 25 тисяч людей, Курт Воннеґут був 22-річним лейтенантом армії США в німецькому полоні. Він вижив тільки тому, що переховувався у підземному холодильнику міської бойні. Наступні тижні він разом з іншими військовополоненими видобував із згарищ і ховав загиблих. Згодом він написав про це в романі "Бойня №5, або хрестовий похід дітей". Обсяг книжки такий, що пересічний читач витрачає на неї 3 години 25 хвилин. За цей час герой 106 разів повторює на позір безглузду фразу: So it goes. "Такі справи".

"Він має всі ознаки ПТСР, – писала нещодавно одна американська критикиня. – Так він намагається дати собі раду з тим, що бачить довкола. Ці слова ніби вчать, як діяти, коли щось подібне трапляється з нами. Треба на хвилину зупинитись і сказати собі: "Що сталося, те сталося, а я мушу йти далі"".

У 1969 році, коли роман вийшов друком, поняття посттравматичного стресового розладу було для американських лікарів чимось настільки ж далеким, як ті істоти з четвертого виміру, що викрадають і переносять героя на планету Тральфамадор. Сам термін ПТСР увійшов у медичний обіг лише на початку 1980-х. Хотів того Воннеґут чи ні, зживаючи власну травму, він склав імпровізований порадник із самодопомоги під час загострень психічних розладів, якого тоді потребували тисячі молодих американців – ветеранів В'єтнаму. Донька письменника Нанетт упевнена, що він страждав на ПТСР, симптоми якого – спалахи-спогади, безсоння, короткочасне роздвоєння особистості та безпричинні вибухи емоцій – так виразно описав у своєму герої. "Він писав, щоб урятувати своє життя, і цим, гадаю, врятував життя багатьом іншим".

Зараз я читаю книжку Олександра Терещенка "Життя після 16:30". Терещенко – учасник боїв за ДАП, а 16:30 – час, коли поряд розірвалася граната, позбавивши його обох рук. Я читаю цю книжку повільно й уважно, але знаю, що є багато людей, які читають її ще повільніше й уважніше. І написана вона блискуче.

Не Воннеґут? А звідки ви знаєте, дорогі критики і критикині? До "Бойні" Воннеґута теж сприймали як такого собі журнального фантаста, у середині 1960-х – вже після "Колиски для кішки"! – він усерйоз хотів був кинути писати.

Те, що війна триває, для більшості з нас просто трюїзм. А для тих, хто повернувся з фронту, – це безсонні ночі, спалахи спогадів та панічні атаки. Хтось із цих хлопців пише, щоб урятувати своє життя, і цим, можливо, врятує багатьох інших. Але їхні книжки потрібні не лише "їхній тусовці" і не лише як терапія. Власне, цієї терапії потребує все наше суспільство, яке на шостому році війни не здатне навіть захистити ветерана, часто інваліда, від бидляка в особі водія маршрутки. Подумайте наступним разом, шановні гуру українського книжкового ринку, перш ніж відпихати від себе й читача книжку АТОвця як "неформат". Звісно, так чинять не всі видавці й менеджери книгарень, але їх достатньо. Хтось скаже, що це лише крапля в морі причин. Повірте, це крапля отрути. Про наслідки ми дізнаємося вже за кілька днів.

Сергій Сингаївський, для Gazeta.ua