За Зеленського голосує російський інтелігент, що мріє про Україну без українців

Український вибір – досі вибір існування, а не розвитку

Так забавно спостерігати за деякими виборцями Зеленського у fb-стрічці. Вони реально бояться якоїсь із форм остракізму і привселюдно повідомити про свій вибір їм ніяково. Поки що. Бо це досі соромно. Соромно сказати прямо: "я насправді – не "утонченный интеллигент", який здатен відрізнити "дискурс од контєкста" (c) й Мамардашвілі від Лотмана, а один із тих, хто голосує за малокультурного, непрогнозованого, маніпульованого й обмеженого чортика з телевізора".

Це ще такий собі інтелігентський пережиток – як сором перед привселюдним колупанням у носі. Сказати, що голосуєш за мовно і культурно "свого", прямо та чесно йому ще заважає ота власне інтелігентська патина на ідентичності російського націоналіста. Але заважає вона йому все менше і менше – що ближче 31 березня, що сильніша істерика, - пише Андрій Бондар для видання "Збруч".

Тому йдуть у хід різні прийоми, з яких найпопулярніший – "такой плохой/коррумпированной/жестокой власти, как сейчас, не было никогда" в різних варіаціях. І тільки в коментах вони можуть якось чесніше розкрити свої симпатії, оголошуючи щось на кшталт "только чудо может помешать Зеленскому" або "только массовые фальсификации могут оставить Порошенко у власти".

Ще одне: це чомусь здебільшого або культурно індиферентні малороси, або "люди русской культуры" (умученные украинизацией), які бачать у Зе "свого". Тільки не реґіонального свого, як у Донбасі за Януковича, а культурного свого. І Зе – це передусім шанс на їхній солодкий реванш, який дасть змогу залишити все так само, як було 30 і 40 років тому. Оголення прийому, яке дає зрозуміти, що за Зе голосує російський інтелігент, для якого власна ж інтелігентність поступається, власне кажучи, означенню. Він насамперед російський, і вже потім – інтелігент. Так, насамперед російський націоналіст із гібридним інтелігентським нашаруванням, від якого можна відмовитися заради головного – захисту власного права зневажати все українське в Україні і вологих мрій про Україну без українців.

Властиво, я писав уже про це позаторік. От воно й вийшло, як шило з мішка.

Авжеж, найчастіше це солідарність російських націоналістів різних підвидів, які ховаються за космополітизмом, ніби за цим не видно їхньої справжньої преференції, яка лежить в підмурках всього їхнього життя: якомога менше українського і України в усьому, що їх оточує, повна домінація "русского мира" в Україні, їхнє омріяне розчинення в імперській культурі без жодних національних пережитків і химер.

Насувається резонне запитання: а як же ж психологічна і світоглядова Європа, цінності, лібералізм і демократія, які мали би поділяти всі, без огляду на культурну ідентичність? А ніяк. Тому що український вибір – це досі вибір культурного виживання, вибір існування, а не розвитку. Ми ще досі не зачепилися за життя як слід. На превеликий жаль.

Передруковується з дозволу видання "Збруч"